facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Wiki
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip

Епідемії в українських землях XVII-XVIII ст. та боротьба проти них

Автор Доклада: 
Воловик О.В.
Награда: 
Епідемії в українських землях XVII-XVIII ст. та боротьба проти них

ЕПІДЕМІЇ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XVII-XVIII СТ. ТА БОРОТЬБА ПРОТИ НИХ

Воловик Ольга Володимирівна, студент
Київський національний університет імені Тараса Шевченка

 

У статті розглядаються особливості поширення епідемій на українських землях та основні методи боротьби із цим явищем.
Ключові слова: епідемія, чума, карантин, лікар, ізоляція.

The article considers the features of spreading of epidemics in the Ukrainian lands and basic methods of dealing with these phenomena.
Key words: epidemic, plague, quarantine, doctor, isolation.

Епідемії були тим важливим фактором, що впливав на демографічний, соціально-економічний розвиток людства, торговельні, політичні й культурні зв'язки між країнами. Їх не могли уникнути навіть найрозвиненіші цивілізації, тому що їх виникнення пов'язане не тільки з соціально-економічними, а і з природними факторами. Відомо, що епідемії поширювалися в роки війн, недородів, голодоморів і різноманітних природних катаклізмів. При цьому їхній масштаб був обумовлений насамперед загальним рівнем розвитку економіки, житловими умовами й культурою населення, рівнем харчування, станом медичної науки та практики. При дослідженні епідемій варто зважати на те, що для їх поширення важливими факторами є скупчення та щільність проживання населення. Статистичні дані підтверджують, що більша частка населення гинула саме в містах, а не в селах.

Найбільш гострою проблемою в досліджуваний період була чума. Етимологія хвороби тривалий час була невідома, тому слово "чума" могло означати й інші хвороби, які супроводжувалися характерними симптомами.

На території України майже не існувало природних осередків інфекційних хвороб. Не виключаючи можливості поодиноких випадків природного виникнення чуми на півдні України (переважно у Криму), слід виділити два шляхи занесення її в Україну — безпосередньо через контакти з «південними сусідами» (турками, татарами, ногайцями) та з Заходу, переважно через польські землі.

Особливо зростала небезпека епідемії чуми під час численних військових конфліктів. 1650 р. з півдня через Молдавію в Україну проникла епідемія, від якої «люди падали і лежали по дорогах як дрова», цілі міста обезлюдніли. У 1652 р. військо Б. Хмельницького після перемоги під Батогом почало облогу Кам’янця-Подільського, але через «морове повітря» змушене було зняти облогу.

Перша чверть ХVIII ст. характеризується тим, що у владних колах з’явилось усвідомлення важливості профілактичних заходів по попередженню епідемій. Великі масштаби епідемії чуми, що лютувала в Персії, Туреччині, Єгипті 1725 – 1730- х рр., спонукали уряд вжити певних профілактичних заходів. Однак 1727 р. чума все ж таки була занесена на Кримський півострів із Константинополя й розповсюдилася аж до Астрахані.

Завадити поширенню хвороби у 1738 р., коли морова язва знову з’явилась на території України із Ясс та Бухаресту вдалося завдяки особистим зусиллям графа Мініха. Взагалі роль військових як у справі боротьби з епідеміями, так і їх розповсюдженні не слід недооцінювати, оскільки поширення епідемій часто співпадало із шляхом просування російських військ і товарів із заражених місцевостей, що сприяло поширенню чуми. Так, перші спалахи цієї чуми виникли серед російських військ в Очакові. В Kиєвi вдались до якнайсуворiшиx запобiжниx заxодiв, зокрема, на лiвому березi Днiпра бiля Неводницької пристанi встановили перепускний пункт. Tам постiйно чергував городовий лiкар Федiр Kалайдович, а штаб-лікар Єгор Равич оглядав подорожнix, якщо в ниx пiдозрювали епiдемiчну xворобу. В червні епідемія опинилась в місті Соколки Полтавського полку і перекинулась на сусідні містечка. В серпні – вересні хвороба лютувала вже в хуторах Гадяцького, Миргородського, Лубенського полків, а листопаді – в Переяславському полку. Лише завдяки своєчасній суворій ізоляції вона не проникла на територію Ніженського полку і далі на північ, до російських губерній.

Найжахливішою була епідемія чуми, що розпочалась на російсько-турецькому фронті й охопила значний масив території. Із Польщі чума проникла в серпні 1770 р. на Україну (в Київ), у вересні – в Севськ і звідти в грудні – до Москви. В кінці серпня 1770 р. київський генерал-губернатор Войєнков надіслав таємне розпорядження про заборону пропуску вихідців із-за кордону та терміновий виклик для огляду лікарів на випадок хвороби. У вересні хвороба, не зважаючи на вжиті заходи, стала поширюватися серед населення Києва. Київські монастирі позакривали, священики відмовлялися виконувати треби, ціни на які різко підскочили, закрито було Верхньокиївську фортецю. В жовтні заборонено було в Києві продавати в казенних та монастирських шинках горілку, щоб запобігти скупченню населення.

Поширення епідемій, особливо у поєднанні із іншими стихійними бідами призводили до того, що частина населення покидала свої поселення та вирушала на пошуки заробітків, так як навіть у цих умовах змушена була платити податки. Це призводило до поширення епідемій на більші території.

У 1771 р. уряд турбувався, в першу чергу, про створення карантинів для запобігання поширення епідемії в нерозвинені райони та для допомоги безпосередньо жителям населених пунктів, які вже страждали від хвороби. Наказом цариці Катерини ІІ від 25 лютого 1771 р. запропоновано було збудувати новий карантинний будинок у Василькові на 500 чоловік.

В Києві у будинкаx померлиx вiд пошестi одразу ж витягували вiконнi рами, дверi, розвалювали груби, щоб нixто в ниx не мiг оселитися, а примiщення за зиму вимерзли. Бездомниx собак, якi могли розносити xворобу, лiкарi вимагали винищувати. Kрiм того, лікарі Лерxе, Mитрофанов та Полетика суворо наказували iзольовувати людей, якi ще не заxворiли, з будинкiв, де знайдено померлиx. Заражене населення було вивезене до спеціальних карантинів, зокрема у Києві карантин було організовано на Трухановому острові, а всі три частини міста – Поділ, Старе місто та Печерськ, – оточено караулом та заборонено вільно пересуватися з однієї частини в іншу. Взимку хворих направляли до Кирилівського монастиря, який після чисельних конфліктів був перетворений на лазарет.

Ця сама лiкарська комiсiя «оxорони i лiкування вiд моровицi» заборонила xовати померлиx на цвинтаряx парафiяльниx церков, а родичам брати участь у поxоронниx обрядаx. На тиx, xто не погоджувався на це, чекала кара. На основi указу Kатерини II вiд 15 жовтня 1771 р. чоловiкiв, не зважаючи на стан i чин, зразу ж забирали в гробарi, а жiнок – до лазаретiв доглядати xвориx на весь час епiдемiї. На практицi iнструкцiю часто порушували. Солдати, що перебували на Печерську, спокушаючись на речi, що залишалися після смерті власників, самi заражалися. Студенти Kиєво-Mогилянської академiї й городяни, тiкаючи з мiста, розносили заразу в iншi мiсцевостi. Kиїв опустів, люди, щоб урятуватися, йшли «з мiста до мiста, один одного цураючись: батько дiтей, дiти батька; трупи багатьоx поїдали звiрi, птаxи, пси i свинi...».

Враховуючи можливість зараження через усі предмети, які походили із «поветренных» місць, уряд регламентував купівлю та продажу тих предметів, а також їх транспортування у «здорові» місця. Окремим указом було видано розпорядження про винагороду донощиків за таємне перевезення товарів, розмір якої дорівнював третині від суми конфіскованих товарів. А у тих, кого ловили на таємному перевезенні товарів із небезпечних місць, останні конфісковували та спалювали.

Влада повсякчас стикалася з нерозумінням населення. При цьому певних успіхів у просвіті пересічних громадян все-таки вдалося досягти. В цей період рядові жителі для профілактики провітрювали та окурювали свої житла, а взимку виморожували господарські споруди та побутові речі. У Васильківському карантинному домі з інфекцією боролись, обкурюючи подорожніх ялівцем, порохом та сіркою, а речі їх добре просушували та провітрювали. Однак далі цього справа не просунулась. Незважаючи на застороги, люди продовжували обмивати своїх померлих родичів, цілувати їх, проводжати в могилу та ін. Архієпископ Амвросій видав для священників спеціальну настанову: щоб сповідуючи людей вони до них не торкались, а сповідались би через двері або вікна; щоб при хрещенні дітей не брали їх на руки і не опускали у воду, а веліли це робити повивальним бабкам; волосся не обстригали; щоб померлих не відспівували ні в домі, ні в церкві, а прямо на кладовищі. Широким загалом ці розпорядження Амвросія були сприйняті як єретичні.

Комплекс дієвих урядових заходів без розуміння та широкої підтримки населення не завжди давав очікуваних результатів. Внаслідок цього тільки в одному Києві, населення якого не перевищувало 20 тис. осіб, від епідемії загинуло 6 тис. осіб.

В останній чверті ХVІІІ ст. протиепідемічні заходи оформились у певну систему, на основі досвіду боротьби із епідеміями в Росії почала формуватися наукова епідеміологія. Були видані інструкції про відокремлення хворих від здорових, про застосування особливих заходів при похованні померлих від морової язви. Сенатським указом 1772 р. наказано було померлих від хвороб відспівувати без церемоній, при цьому ями для небіжчиків потрібно було копати глибші, а землю насипати вище. Кладовища мали бути обкопані ровом і знаходитися не ближче як за 100 сажнів від поселення. Для вивезення та поховання хворих були призначені карні злочинці, оскільки звичайні службовці під страхом зараження відмовлялися виконувати свої обов'язки. Окремим указом охоронялись кладовища від рук розбійників, які, шукаючи легкої наживи, розривали могили і тим самим сприяли поширенню хвороб. Померлих від чуми заборонялося ховати на міському кладовищі, тому створювались окремі ізольовані кладовища, які перебували під постійною охороною. Так епідемія стала причиною для створення перших у Києві міських кладовищ: Подільського – на горі Щекавиці, та Кудрявського – в садибі Вознесенської церкви.

Лікарям було поставлено в обов'язок влаштовувати між собою наради про стан хвороби в місті, про заходи запобігання хвороби. Крім того, лікар мав визначати термін карантину в різних місцевостях як в звичайні часи так і в роки епідемій.

Карантинні заходи включали в себе й певні обмеження торгових операцій, особливо із «зачумленими» територіями. Заборонялося ввозити сумнівні товари, перетинати кордон в обхід карантинних застав під загрозою суворого покарання. Важливе значення під час епідемій приділялося контролю за переміщенням населення. Згідно з сенатським указом всім ремісникам, які у пошуках роботи переміщались далі від своїх місцевостей як на 30 верст, видавалися білети для позначок про проходження карантинів. Особлива увага приділялася подорожнім, які в’їжджали на територію країни з-за кордону.

При цьому слід зауважити, що карантинні застороги погано виконувались, а оточення заражених місцевостей ускладнювалось недостатньою кількістю військ, так як в цей час тривали польсько-турецькі війни. Крім об’єктивних причин існувало й нерозуміння населенням важливості подібних заходів, постійно ігнорувались накази наглядачів про дотримання належного санітарного рівня міст, що призводило до виникнення нових джерел хвороб.

Складною справою виявився нагляд не лише за населенням, а й за майном та речами жителів. Предмети, які належали жертвам хвороби, як уже було зазначено, або спалювались, або зберігались під наглядом поліції в призначених для цього амбарах. Та в більшості випадків родичі загиблих ховали ці речі, не маючи жодного уявлення про наслідки таких дій. Народ був незадоволений санітарно-поліційними розпорядженнями і не хотів позбавлятись свого майна, опечатаного заради запобіганню хвороби. Більше того, люди намагалися найцінніше із речей та документів скласти у скрині та віддати на збереження в свої храми. Після смерті власників їх майно переходило у власнiсть мiської або церковної влади, при цьому речі обкурювали ялiвцевими ягодами, сосновими шишками й оцтом, а грошi й металевий посуд вимочували добу в кислiй гарячiй водi з сiллю.

В підсумку можна констатувати що досліджувані території, за винятком південних областей, не мали природних осередків епідемій. В переважній більшості вони були привнесені ззовні. Найбільшу загрозу несла чума, яка завдавала багато горя. Чисельні епідемії з небувалими людськими втратами, дали усвідомлення владі, що недостатньо боротися зі спалахами інфекції, а необхідно розробити систему профілактичних заходів по попередженню епідемій. Така система протиепідемічних заходів оформилася в останній чверті ХVІІІ ст.. Були видані інструкції про відокремленню хворих від здорових, про застосування особливих заходів при похованні померлих тощо. На основі досвіду боротьби із епідеміями почала формуватися наукова епідеміологія.

Література:
1.Алеппский П. Путешествіе антіохійскаго патріарха Макарія в Россію в половине XVII века, описанное его сыном архидіаконом Павлом Алеппским [Текст] / П. Алеппский, пер. Г. Муркоса. – Вып. № 1. – М. : Университетская типографія, 1896. – 166 с.
2.Бойчак М. До історії Київського військового шпиталю у XVIII ст. / М. Бойчак, М. Лякіна // Військово-історичний альманах. – 2001. – № 2. – С. 122-134.
3.Бородій М. К. До історії боротьби з чумою на Україні / М. К. Бородій // УІЖ. – 1984. – № 5. – С. 82-90.
4.Васильев К. Г. История эпидемий в России (Материалы и очерки) / [под. ред. проф. А. И. Метелкина] / К. Г. Васильев, А. Е. Сегал – М.: Медгиз, 1960. – 398 с. – (Государственное издательство медицинской литературы).
5.Верхратський С. А. Історія медицини / С. А. Верхратський. – К.: Вища школа, 1983. – 384 с.
6.Маркевич Н. История Малороссии: в 2 томах / Н. Маркевич. – М.: Типография Августа Селина при Императорской медико-хирургической академии, 1842–.– Т. 2. – 1842. – 679 с.
7.Маркович Яков. Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. Ч. 2. / Яков Маркович. – М.: Изд. Ал. Марковича, 1859. – 414 с.
8.Мордвинцев В. М. Государственные налоги и повинности монастырских крестьян Левобережной Украины в XVIII веке / В. М. Мордвинцев. – К.: «Знання», 1998. – 184 с.
9.Полное собрание законов Российской империи. Изд. 1 е. – Т. 1 – 28. – СПб. – 1830.
10.Самойлович Д. Рассуждение о чуме, производившей опустошения в Российской империи и особенно в столичном городе Москве / Д. Самойлович // Избранные произведения. Вып. 2.– М.: АН СССР,1952. – 492 с.: ил.
11.Тищенко М. Гуральне право та право шинкувати горілкою в Лівобережній Україні до кінця XVIII ст. ( До історії фінансового права Лівобережної України) / М. Тищенко // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. Вип. 3. – К.: УАН, 1927. – С. 150-202.
12.Шамрай С. Місто Васильків (ІХ-ХVIII вв.) / С. Шамрай. – К.: ВУАН, 1929. – 126 с.
13.Токарев С. Боротьба з проявами чуми в Ніжинському полку в другій половині ХVІІІ ст. / С. Токарев // Ніжинська старовина. Ніжинознавчі студії № 5: Збірник регіональної історії та пам’яткознавства. Вип. 6 (9) – 2008. – С. 21-26. – (Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК).
14.Урланис Б. Ц. Рост населения в Европе (опыт исчисления) / Б. Ц. Урланис. М. ОГИЗ-Госполитиздат, 1941. – 436 с.

6.11111
Ваша оценка: Нет Средняя: 6.1 (9 голосов)

Спасибо за подробный и

Спасибо за подробный и интересный исторический экскурс!

Очень интересный материал,

Очень интересный материал, особенно для будующих врачей. Но хотелось бы еще уточнить, существует ли на сегоднешний момент угроза эпидемии или она имеет место в отдельтных регионах Украины.....?

О внедрении в учебный процесс

Интересное сообщение . Возможно включение данных сообщения в учебный процесс по истории медицины в Украине.
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.