facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Wiki
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ СТРУКТУРИ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ У 1920-Х - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 30-Х РР.

Автор Доклада: 
Новак О. С.
Награда: 
НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ СТРУКТУРИ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ  У 1920-Х - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 30-Х РР.

УДК 908(477)"19":323.

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ СТРУКТУРИ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
У 1920-Х - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 30-Х РР.

Новак Оксана Сергіївна, здобувач
Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка
Хмельницький університет регіонального управління і права


В статті автор розкриває суперечливість державної політики щодо організаційних структур культосвітньої роботи національних меншин.
Ключові слова: національні меншини, державна політика, клуби, сільські будинки, асоціації, репресії.

The article deals with the contradiction of public policy on cultural and organizational structures of national minorities.
Keywords: national minorities, public policy, clubs, country houses, associations, repression.

У період незалежності України надзвичайно важливо забезпечити гармонійне співжиття різних етносів, що проживають на її території. Ця обставина надзвичайно важлива, адже за останнім переписом на її території проживає більше ста національностей і народностей. Звідси, налагодження етнічної співпраці є актуальною проблемою, котра і посідає важливе місце в наукових дослідженнях, особливо періоду 20-х-30-х рр. ХХ ст., коли в Україні активно велася політика коренізації, що передбачала всебічний розвиток національних меншин, особливо, у сфері мови, освіти, культури.

Зазначимо, що першими дослідниками етнічних меншин України були державні і політичні діячі, які активно проводили в життя політику коренізації, проголошеної ХІІ з’їздом РКП(б). До таких праць варто віднести статті М. Скрипника [16], В. Фурера [26]. Про життя етнонаціональних районів йшлося в публікаціях Б. Кагана [8], Д. Маца [9], Є. Невельштейна [10], Г. Полянкера і Р. Балясної [13]. З окремих питань етнонаціонального життя опублікували наукові розвідки тогочасні відомі дослідники С. Ялі [29], С. Цвєтко [27].

У широкому сенсі до цієї проблематики українські вчені повернулися за доби незалежності України. Найбільш послідовно її розробляють учені школи Інституту історії України НАН України та школи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України про що засвідчують захищені докторські та кандидатські дисертації. Серед цього кола дослідників варто виділити Л. Якубову, [29, с. 329-365] Л. Гриневич, В. Марочко [15], які оприлюднили низку оригінальних дослідницьких праць та збірників документів із зазначеної проблематики. З регіональних науковців варто виділити харківських дослідників О. Ніколаєнко [11, c. 37-47], К. Пивоварську [12, c.191-195], з Донецька – О. Сучкову [17, c. 86-93], Чернівців – Ю. Юшко [27]. Доречно зазначити, що дослідження етнічної історії ініціюють і національні товариства. Так, Харківське міське товариство греків «Геліос» у 2003 році підготовило науковий збірник, редактором якого виступив О. О. Узбек [3]. Однак, в цих та інших наукових публікаціях проблемам історико-краєзнавчого вивчення національних меншин уваги присвячено ще мало. На це спрямована пропонована стаття.

Підкреслимо, що згідно перепису 1926 р. в Україні проживало 1,5 млн. євреїв із 2,5 в СРСР, 624,9 тис. німців, 476,4 тис. поляків, близько 80 відсотків союзного проказника греків, татар. У руслі проголошеної владою політики коренізації, яка передбачала використання рідної мови в навчанні, державних структурах, діяльності громадських організацій та ін., почалася активна робота з вивчення історії, культури етносів, котрі населяють Україну. У місцях компактного проживання національностей почали створюватися національні адміністративні структури. На 1931 р. в Україні вже функціонувало 25 національних районів (8 росіян, 7 німецьких, по 3 болгарських, грецьких, єврейських, 1 польський). Там, де неможливо було створити райони, функціонували національні сільські ради: 404 росіян, 251 німецька, 148 польських, 34 болгарських, 30 грецьких, 28 єврейських, 16 молдавських, 10 чеських, 4 білоруських і 89 селищних національних сільських рад [29, c. 37].

Така інфраструктура з національно-територіального будівництва, вирішення соціально-економічних проблем вимагала і активної освітньо-культурної роботи. В основі її булла покладена політична доцільність, яка стосовно національних меншин, вилилася у форму радянізації. Тобто, нова влада, починаючи з перших років її встановлення, намагалася у національно-культурній сфері утвердити такі форми її організації, які б забезпечили просування її політичних постулатів у середовище національних меншин. Звідси, підтримувалися і розвивалися радянські форми організації національно-культурного співжиття етнічних меншостей такі, як: клуби, селянські будинки, хати-читальні тощо. В існування традиційних форм привносилися політичні елементи, які вихолощували національний компонент.

Саме це ми спостерігаємо на прикладі діяльності єврейської культурно-освітньої організації «Культур-Ліга», яка існувала у Києві з 1918 по 1925 р. Найдовше проіснувало її видавництво, яке в 1930 р. було перейменовано в «Центрвидав». [11, с. 169]. Нажаль, діяльність цієї структури замовчувала радянська історіографія і вона стала відома лише широкому загалу у добу незалежності. Зазначимо, що появилася ця організація за періоду Центральної Ради на початку 1918 р. у Києві. Ініціатором її створення був генеральний секретар з єврейських справ в уряді Центральної Ради Моше Зільберфарб, єврейські культурні діячі Д. Бергельсон – письменник, І. Добрушин – драматург, Н. Майзель – літературознавець, М. Литваков – критик.

«Культур-Ліга» згуртувала навколо себе єврейську інтелігенцію, зініціювала появу низки культурних закладів, особливих в тих місцях де проживало єврейське населення. У 1918-1919 рр. тут було відкрито більше ста відділень. Поряд з цим, ця організація утримувала дитячі садки, приюти, навчальні заклади, театральні художні студії, бібліотеки, музеї, народний університет. В цілому, вона утримувала більше тридцяти культурно-освітніх організацій: гімназій, вечірніх шкіл, бібліотек, клубів, художню виставку, педагогічний музей.

З приходом радянської влади, розпочалися утиски цієї організації, в результаті починаючи з 1924 р. спостерігається спад у її діяльності. Державні і політичні структури намагалися підпорядкувати, пристосувати цю організацію до своїх ідеологічних потреб, перевести її на рейки класових інтересів. Саме через це, найактивніші члени її виїжджають із Києва до Варшави, Німеччини, Москви, в Палестину. У 1925 році «Культуроліга» припиняє свою діяльність [11, с. 168]

Певну роботу з вивчення, популяризації історії і культури проводили культурно-освітні установи. У 1926 р., наприклад, на Одещині серед національних меншин працювало 22 німецькі хати-читальні, 9 німецьких сільських будинків, 9 єврейських хати-читалень, по 4 болгарських хати-читальні і сільських будинків, 2 молдавських сільських будинки. У цей же час в Одесі відкривається і польський клуб. [24]. Для його діяльності Іллічівська райрада тільки у 1929 р. виділила 20 тис. крб. і зробила необхідні ремонтні роботи [25, арк. 34]. У 1926 р.в м. Одесі розпочав роботу будинок єврейської культури, що проіснував до 1935 р. Він зіграв значну роль у популяризації єврейської культури, організації краєзнавчої роботи серед єврейського населення [21, арк. 5]. Одночасно з цими закладами відкривається інтернаціональний клуб народів Заходу і Сходу, який проводив роботу серед представників 13 національностей, які проживали в Одесі [20, арк. 78].

Значна культосвітня робота робота проводилася етнонаціональними навчальними закладами і школами. На 1931 р., наприклад, в Україні діяло 9 педагогічних технікумів (3 єврейських, 2 росіян, 1 польський, 1 татарський, 1 німецький, 1 грецький з татарським відділенням). Окрім технікумів, функціонували польський і німецький інститути народної освіти, Ново-полтавський єврейський сільськогосподарський інститут, 5 єврейських відділень при різних вищих навчальних закладах, а також інші відділення, де навчання велося на національних мовах [2, с. 64]. Одночасно з вищими навчальними закладами розширилася шкільна мережа. За даними Центрального статистичного управління, в Україні в 1929/30 навчальному році налічувалося 3759 етнонаціональних шкіл, з яких : 1539 російських, 786 єврейських, 628 німецьких, 381 польська, 121 молдавська, 73 болгарських, 16 грецьких, 15 чеських, 10 вірменських, 8 татарських, 2 ассірійських [19, арк. 2].

Значний внесок у дослідження історії і культури національних меншин внесли наукові установи України, зокрема, Гебраїстична комісія, утворена в 1919 р. в структурі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) за підтримки відомого українського історика, академіка Д. І. Багалія [28, арк. 14-14зв.]. Як свідчать документальні матеріали, згадана комісія серед своїх першочергових завдань бачила виявлення і вивчення пам'яток, пов'язаних з історією українського єврейства. З цією метою в її складі у травні в 1919 р. був створений структурний підрозділ, який об'єднав навколо себе таких відомих учених, як: Д. І. Багалій, І. В. Галант, О. О. Глаголев, Б. З. Динабург, Г. Г. Попів, В. В. Рибинський [1, арк. 50]. Зусиллями цих і інших науковців вже в 1931 р. була підготовлена детальна картотека усіх наявних відомостей про історію і культуру євреїв в Україні [18, арк. 611зв.]. У наступні роки були опубліковані основні результати регіональних історичних досліджень українського єврейства, які знайшли своє віддзеркалення в працях І. В. Галанта "Два ритуальні процеси", "Житомирський погром 1905 року" і інших [1].

Надзвичайно важливо, що своєю діяльністю Гебраїстична комісія підготувала умови для організації в структурі ВУАН відповідної установи з дослідження історії українського єврейства. Нею стала науково-дослідна кафедра єврейської культури, яка була відкрита в 1928 р. в системі ВУАН. Вона безпосередньо фінансувалася і спрямовувалася народним комісаріатом освіти України. Очолив кафедру професор Ф.І. Либерберг, відомий не лише як дослідник юдаїки, але і як талановитий організатор науки [4, арк. 5].

У 20-х - початку 30-х рр. були зроблені відповідні кроки з розвитку культури польського населення України. У червні в 1931 р. наркомосом України був підготовлений і обгрунтований проект постанови Раднаркому України "Про заснування у складі ВУАН Інституту польської культури", який включав літературний, філологічний, історичний і антирелігійний відділи [19 арк. 11]. На першому етапі Інституту для проведення досліджень виділялося понад 30 тис. крб. [19, арк. 7]. На теренах регіональних досліджень історії і культури національних меншин активно працювала Етнографічна комісія при ВУАН під головуванням академіка А. М. Лободи.

Важливою сторінкою історії кульури національних меншин України стала діяльність Всеукраїнської Асоціації сходознавства, організованої в Києві 15 липня 1925 року. Зокрема, одеська філія Асоціації, очолювана професором О. Томпсоном, усебічно досліджувала історію і сучасний стан грецького і молдавського населення регіону, підготувала чимало оригінальних розвідок [5, арк. 7].

Конкретна програма дослідження і популяризації історії окремих національних груп була представлена у 1927 році в науковому органі Асоціації сходознавства журналі "Східний світ", де голова київської філії проф. А. Синявський відмічав: "...хотілося б надати журналу науково-громадський характер, а не академічний (з розвідками, які можуть знайти собі місце краще у відповідних відділах Академії наук і дослідницьких кафедр). Бажано було б, щоб журнал розкривав зв'язки України зі Сходом у минулому і сьогоденні. Треба зосередити увагу на вивченні живих стосунків України і українського населення з народами Сходу і на її території і поблизу неї, в СРСР. Нам потрібно шукати на Сході не засобу архівного вивчення, а засоби встановлення живих культурно-політичних і економічних зв'язків" [22, арк. 1зв.]. З цією метою на сторінках журналу були заведені спеціальні рубрики. Певною змістовою насиченістю вирізнялися матеріали рубрики "Культура і побут внаслідок вивчення національних меншин східного походження, переважно Правобережжя" [23, арк. 7]. На розвиток культури національних меншин була орієнтована також бібліотечка журналу під загальною назвою "Східні народи Радянського Союзу", де публікувалися цікаві матеріали з історії, етнографії, культури татарського, грецького, ассірійського населення України [23, арк. 25].

Таким чином, в культурному просторі етнічних меншин радянської України вагоме місце посідали різноманітні національно-культурні організації, які опікувалися освітою 1920-першій пол. 30-х рр. і культурою. Владні політичні органи намагалися надати їх роботі комуністичний характер, перевести їх на рейки політизації. В більшості культурних закладів була введена посада політкомісара, без дозволу якого не велася будь-яка робота. В результаті ідеологічного наступу на етнонаціональну культуру багато з цих організацій переставали існувати і на середину 30-х рр. стали політичним додатком, який сумлінно обслуговував політичні завдання більшовиків. Однак, і такі організації на 1938 рік перестали існувати, а їх організатори були репресовані

Література:
1. ВУАН. Збірник праць Єврейської археографічної комісії. – Ч. І. – К. – 1928. – 176 с.
2. Глинский А. Б. Национальные меньшинства на Украине / А. Б. Глинский. – Харьков-Киев: Центризат, 1931. – 77 с.
3. Греки Харківщини: Зб. іст.-біограф. статей / О.О. Узбек (ред.); Харк. міське т-во греків «Геліос». – Харків: «Майдан», 2003. – 228 с.
4. Державний архів Київської області (далі – Держархів Київської області) . – Ф. 112. – Оп. 1. – Спр. 8667.
5. Інститут рукописів Національної бібліотеки України HAH України ім. В. І. Вернадского. – Ф. X. – Спр. 34125. – Додатки.
6. Його ж: Симболічні речі й обряди в болгарському весіллі в порівнянні з українськими / С. І. Цвєтко // Етнографічний вісник. Кн. 6. – 1928. – С.1-15.
7. Його ж: Юнацькі та Хайдутські пісні у болгар /С. І. Цвєтко // Етнограф. вісник 1927. – Кн. 3. – С.27-41.
8. Каган Б. Я. Сталиндорф: 5 лет еврейского национального района на Днепропетровщине / Б. Я. Каган. – К.: Советское строительство и право, 1935. – 74 с.:
9. Мац Д. Спартаковский немецкий район Украины / Д. Мац // Революция и национальность. – 1937. – № 1. – С. 69-71.
10. Невельштейн Е. Фрайдорфский еврейский национальный район (Крым) (ОЗЕТ) / Е. Невельштейн. - М.: Дер Эмес, 1934. – 28 с.
11. Ніколаєнко О. Польські громадські організації Харкова і політика по відношенню до них в 1920-30-ті роки ХХ ст. / О. Ніколаєнко // Харків і Польща: люди і події. Матер. наук. практ. конфер. м. Харків, 12 лист. 2005 р. / Генеральне Консульство Республіки Польща у Харкові, Польський дім у Харкові. – Х.: Майдан, 2006. – С. 37-47.
12. Пивоварська К. Харківська вірменська колонія: соціально-економічна та культурна діяльність. /К. Пивоварська // Вісник Харківського нац-ого ун-ту ім. В. Н. Каразіна. – Серія: Історія України. – 2001. – № 504. – Вип. 4. С. 191-195.
13. Полянкер Г. Калініндорфські нариси / Г. Полянкер, Р. Болясна. – К.: Держлітвидав. України, 1938. – 40 с.
14. Рыбаков М. О деятельности еврейской культурно-просветительной организации «Культурная Лига» в Киеве (1918-1925) / М. Рыбаков // Доля єврейської духовної та матеріальної спадщини в ХХ столітті. Зб. наук. праць. Матер. конфер. 28-30 серпня 2001 р. – К., 2002. –
15. Сільськогосподарський союз голландських виходців на Україні (1921-1927). // Союз менонітів України. Зб. док. і матер. / упоряд В. І. Марочко. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2000. – 340 с.
16. Скрипник М. Нариси підсумків українізації та обслуговування потреб національних меншин УСРР, зокрема російської . Промова на засіданні колегії НКО УСРР 14.02 1933 р. / М. Скрипник. – Х.: Рад. шк., 1933-36 с.
17. Сучкова О. В. Внесок євреїв - діячів науки та культури в розвиток Донбасу в 1920-30-ті рр. ХХ ст. / О. В. Сучкова // Історичні і політологічні дослідження. – 2003. – № 5/6 (17/18). – С. 86-93.
18. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО). – Оп. 2. – Спр. 451.
19. .Там само – Ф. 166. – Оп. 9. – Спр. 1421
20. Державний архів Запорізької області. – Р. – 728, оп. 1. –, Спр. 30.
21. Там само. – Р. – 81, оп. 1. – Спр. 30.
22. Інститут рукописів. – Спр. 2327.
23. Там само. – Спр. 24190.
24. Там само. – Ф. Р. – 1374, Оп. 1. – спр. 11.
25. Державний архів Запорізької області. – Ф. Р. – 4799, Оп. 1. – спр. 16.
26. Фурер В. Підсумки і завдання національного культурного будівництва на Харківщині. Скорочена й перероблена доповідь на VIIпленумі ОПК з доданням резолюції /В. Фурер. – Харків: Вид. – «Пролетарій», 1930. – 48 с.
27. Цвєтко С. І. Весільні звичаї і пісні болгар на Херсонщині (село Тернівка на Миколаївщині) / С. І. Цвєтко // Вісник Одеської комісії краєзнавства. Ч. ІІ-ІІІ. – Одеса, 1925. – С. 217-238.
28. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО). – Ф. 166. – Оп. 1. – Спр. 172.
29. Шевченко А. Етнічна меншина / А. Шевченко // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Редкол. Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 37.
30. Якубова Л. Центральна комісія національних меншин (ЦКМН) при ВУЦВК та її місцеві органи. 1924-1934 рр. / Л. Якубова // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий зб. наук. праць. – 2004. № 14. . – С. 329-365.
31. Ялі С. До справи вивчення грецького населення на Україні / С.Ялі // Краєзнавство. – 1927. – № 2. – С. 28-32. 

0
Ваша оценка: Нет
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.