facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Wiki
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ОБ’ЄДНАННЯ І ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ 20-Х – ПОЧАТКУ 30-Х РР. XX СТ.

Автор Доклада: 
Сушко О. В.
Награда: 
НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ОБ’ЄДНАННЯ  І ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ  20-Х – ПОЧАТКУ 30-Х  РР. XX СТ.

УДК 008:061.2(477+(470+571)”19”

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ОБ’ЄДНАННЯ І ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ 20-Х – ПОЧАТКУ 30-Х РР. XX СТ. 

Сушко Оксана Вікторівна, канд. іст. наук
Головна редколегія «реабілітовані історією», м. Київ

У статті аналізується національно-культурне життя в регіонах Російської Федерації з компактним проживанням українського населення в 20-х на початку 30-х рр. ХХ ст.
Ключові слова: Російська Федерація, українська меншина, українізація, товариства, культурне будівництво.

The national and cultural life in the regions with dense Ukrainian population of the Russian Federation in 1920s – early 1930s is analyzed in the article.
Key words: the Russian Federation, Ukrainian minority, ukrainization, societies, cultural development.

На рубежі третього тисячоліття активну роль в політичному житті багатьох країн і регіонів почав відігравати етнічний фактор. Певний досвід врегулювання життя національних меншин був накопичений у радянській державі у міжвоєнний період. Цей досвід торкався і українців, які з різних причин, починаючи з ХVIII ст., селилися на території Росії. Їх проживання в іномовному оточенні складає важливу наукову проблему, котрої торкалися, як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники. Однак, найбільш динамічно і системно вивченням української меншини Східної діаспори зайнялися українські вчені у добу незалежності України.

До таких варто віднести дисертаційні праці Л.-І. В. Горват, яка досліджувала українську меншину Мараморощини (Румунії) [6], М. М. Горного (українська інтелігенція Холмщини та Підляшшя у ХХ ст.) [7], В. Б. Черватюк – (українці Франції) [16]. Цій же проблемі присвячені публікації В. Сергійчука [12], І.Вінниченка [5], В.Євтуха [8], Ф.Заставного [9].

Власне становище українців в 20-30-х рр. віддзеркалило в монографії «Українізація» 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки», яка побачила світ у 2003 році завдяки авторському колективу Інституту історії України НАН України під керівництвом В.М.Даниленка. Проблемам, які ми розглядаємо присвячено п’ятий розділ, де концентровано викладено питання здійснення українізації в регіонах Російської Федерації з компактним проживання українців та допомоги УСРР у її здійсненні [15]. Проблеми і шляхи формування української діаспори у Росії в різний період колонізації розглядалися у дослідженнях Т. Д. Крамарчук [12], Л. І. Мазуки [15], Є. Д. Петренка [11]. Окремі автори торкаються проблем функціонування української діаспори в Російській Імперії, зокрема антиукраїнській політиці російського самодержавства присвятив працю А. Ц. Сініцький [13]. Не обминули автори проблем життєдіяльності української драматичних подій у взаємовідносинах між Україною та Росією у період національно-визвольних змагань. На цих питаннях зосередила увагу в дисертаційній праці О. Б. Кудлай [10]. Отже, наявна історіографія відбиває досить широкий спектр цієї проблематики, розробляючи її на архівних матеріалах тривалого періоду.

Однак, питання національно-культурного життя українців Російської Федерації, особливо в 20-х роках, залишаються ще недостатньо вивченими, а це представляє науковий інтерес, оскільки саме в ці роки яскраво почали проявлятися подвійні стандарти в здійсненні політики українізації як з боку органів політичного керівництва, так і органів державної влади щодо українців, які на початок 20-х років в різних регіонах Російської Федерації були найбільш численними серед національних меншин.

Скажімо, в Сибіру проживало 613212 українців або 8,2%, зокрема в Омській губернії - 328172 чол., Новомиколаївській - 109139, Алтайській - 94625, Тюменській - 31131, Єнісейській - 44010, Іркутській - 5760, Ойрацькій - 375 [1]. На Далекому Сході їх число складало 356002 чол. У Центрально-чорноземній області - до 1,5 млн. [2], Нижній Волзі - 472200, Середній Волзі - 200000, Башкирії і Криму - більше 80000, Уралі - 50000, Півночі - 800, В'ятці - 700. Найбільше українців було на Північному Кавказі - понад 3 млн. Всього ж українців за офіційними джерелами того часу на 1922 рік в Російській федерації було понад 8 млн. чоловік [1, Арк 2]. Кількість українців, що компактно проживали на Північному Кавказі складала 37,15%, на Далекому Сході – 26%, в Центральній Чорноземній області - до 20 відсотків. Це створювало об'єктивні передумови для успішної реалізації політики коренізації, яка була проголошена у сфері національного будівництва більшовицькою владою. Визначаючи її параметри і зміст, X з'їзд РКП(б), а пізніше XІІ з'їзд РКП(б), відмітив, що завдання полягають у тому, щоб сприяти розвитку і зміцненню функціонування на рідній мові школи суду, органів управління і самоврядування, господарських структур. З цією метою передбачалося укомплектовування їх місцевими людьми, які знають побут і психологію населення цього регіону, планувалася організація національного періодичного друку, театру, клубної справи, проведення різноманітної культурної діяльності. На цій основі йшлося про створення і розвиток широкої мережі загальноосвітньої, професійно-технічної, вищої школи [3, с. 458-455].

Передбачалася організація національно-культурного життя так, щоб воно сприяло насамперед розширенню сфери вживання рідної мови як першооснови функціонування преси, театру, справи книгодрукування та ін. Також мовна ситуація розглядалася як індикатор національної приналежності. За задумом ініціаторів політики коренізації, саме в мовній сфері мала полягати в протидії асиміляторським тенденціям.

Однак, насправді ця політика велася здебільшого з подвійними стандартами. Особливо конфліктна ситуація склалася в першій половині 20-х рр., коли задекларована українізація в місцях компактного проживання українців органами центральної влади не підтримувалася на місцях. З однієї сторони, місцеві русифікатори як в державних, так і політичних структурах не визнавали окремішності української мови, а в іншому випадку українців не визнавали національною меншиною.

Так, наприклад, в регіоні з численним українським населенням - Північному Кавказі. Газета "Зоря" в кореспонденції відмічала, що розвитку українського культурного життя на Кубані дуже шкодила повна культурна відірваність від України. Відзначалося, що громадянська війна порвала геть усі зв'язки, які утворилися колись між Кубанню і Україною, вирила між ними глибоку прірву. Харківські "Вісті", наприклад, дійшли до Краснодару тільки влітку 1923 року, а раніше їх там за будь-яку ціну не можна було ні підписати, ні купити. Українська книга прийшла на Кубань ще пізніше - восени 1924 року. Не дивно, що усі післяреволюційні досягнення культури в Україні були майже невідомими на Кубані.

Думається, що справа полягала не лише в тому, що були послаблені зв'язки між Україною і українцями поза її межами. Причина була глибшою. Це була тотальна недовіра нової влади до українства, його рідної мови. Саме через це на початку 1920 р. значного поширення в Росії набуло твердження, що українська мова - "зіпсована російська мова". Такі погляди пустили міцні корені, навіть у російські наукові видання. У них як виняток можна зустріти використання термінів "Український", "Україна" і взагалі визнання української етнографічної окремості. Якщо так була поставлена справа в наукових колах, то годі вести мову про звичайних "представників влади на місцях", котрі часто проявляють щонайповнішу інерцію, щоб не сказати більше, до наказів центру в цій справі. Така оцінка причин негативного стану національно-культурного життя серед українців в Російській Федерації висловлена одним з провідних політичних журналів України того періоду – журналом "Життя і революція".

Про аналогічний стан українського життя йшлось і в різноманітних рішеннях, розпорядженнях офіційної влади України щодо здійснення політики українізації в Росії.

З приводу зневаги до побудови і розвитку українського життя, Повноважне представництво України при Уряді РСФРР в червні 1922 року звернулося з різким листом до НКО РСФРР, в якому підкреслювалося, що таке відношення потрібно розглядати як "украй невірне", оскільки українське населення по своїй кількості перевищує усі національні меншини, розкидані по усій території РСФРР. Великі маси його є у Воронезькій і Курській губерніях, Донській області, Кубані і Північному Кавказі, Нижньому і Середньому Поволжі, Приуралі й Сибіру, які вимагають обстеження, інструктажу і організації.

На жаль, ці звернення не мали належної підтримки з боку відповідних органів РСФРР. На цю обставину вказували різні службові особи. Так, узагальнюючи тривожні сигнали представників, які відвідували різні регіони проживання українців в РСФРР, заступник наркому освіти України Солодуб в інформації уряду України в червні 1925 року відмічав, що українці поза межами нашої республіки не забезпечені ні учителями, ні інструкторами. Наркомос УСРР не раз звертав на це увагу наркомосу РСФРР, але жодної реакції не було - мережа культурних національно-українських установ надзвичайно маленька і досі.

У іншій доповідній завідувач управління політосвіти НКО УСРР 7 липня 1925 року, інформуючи Колегію НКО України про політико-освітню роботу серед українського населення РСФРР, відзначив, що УПО України звертало увагу ГОЛОВПО РСФРР на становище українських культурних організацій в Росії. Він пропонував розв'язати справу щодо постачання українською літературою. Як і раніше на це звертання не було жодної реакції.

Про незадовільний стан українізації йшлося і на Першому українському з'їзді Кубані в травні 1925 р. Зокрема підкреслювалося, що населення "збите з толку через часту зміну мови навчання. Були школи українські – стали з російською мовою викладання. Тепер вживаються заходи до форсованої їх українізації" [4, с. 3]. Аналогічні приклади наводилися на Всеросійській нараді з українізації і білорусизації, яка працювала у Москві 29-30 квітня 1925 р. Про політику українізації відзначалося так: "При царі нам не давали ходу. Тепер те ж саме. Буде вам дурити" [2, Арк. 12].
Все ж, усупереч таким штучним труднощам, багато ентузіастів, поціновувачів української культури на добродійній основі створювали національно-культурні організації, які в умовах іншомовного оточення намагалися виховувати у широких верств українського населення національну самосвідомість, через повагу до рідної мови, історії і традицій.

Одним з центрів національно-культурного життя на Кубані став Український технікум в станиці Полтавська. Він розпочав функціонувати у 1921 році і вже на 1923 рік міцно утвердився як важлива культурна одиниця, кузня українських кадрів. На його двох відділеннях (педагогічному і сільськогосподарському) вчилося 168 учнів з числа місцевих українців. Викладання в технікумі велося українською мовою, що впливало на виховання у слухачів навичок літературної мови, сприяло їх хорошій професійній підготовці. Комісія, яка обстежувала технікум за завданням Центрального українського бюро з 25 лютого по 4 березня 1923 року, дійшла висновку, що технікум відповідає своєму основному призначенню - готувати учителів-українців для українських шкіл Кубано-Чорноморськой області.

Поряд з цим відзначимо, що в семи інших педагогічних технікумах відкрилися відділення з українською мовою навчання. Випускники їх мали розв'язати проблему забезпечення українськими учителями початкові школи Північного Кавказу. Важливе значення для розвитку української культури мало також відкриття при Кубанському педагогічному інституті відділення українознавства з аспірантурою за профілем "Українська мова, література і історія". Поширенню української культури на Північному Кавказі сприяв і Північно-Кавказький український науково-дослідний інститут, основним завданням якого була підготовка для шкіл регіону різноманітної довідкової літератури.

Особливістю національно-культурного життя українців Російської Федерації на початку 20-х років було те, що його організацією цікавився НКО України, часто надаючи безпосередню практичну допомогу як матеріалами і фінансами, так і кадрами. Як свідчать документи, до НКО УСРР йшли численні звернення від українських установ з різних регіонів Російської Федерації. У них порушувалися гострі проблеми, висловлювалися пропозиції, інформувалося про досягнення.

Так, більше півроку, наприклад, велося листувалося НКО України з НКО РСФРР, про надання фінансової допомоги Ленінградському українському театру. Він за шість років існування (1919-1925) немало зробив для поширення української народної культури в Ленінграді й області. Проте через відсутність необхідних засобів виникла загроза його закриття. Лише зважаючи на неодноразові звернення Повноважного представника України в Москві, НКО УСРР, про допомогу такому осередку української культури, Наркомат освіти Російської Федерації розв'язав цю проблему. Осінню 1930 р. театр "Жовтень" почав діяти в приміщенні театру "Пасаж" [14, с. 220].

Допомогу з боку органів влади України в 1923-1925 рр. отримали Воронезький Український Центральний клуб, Московський український клуб, Россошанська центральна бібліотека Воронезької губернії. На прохання Бєлогорської районної бібліотеки цієї ж губернії управління політосвіти НКО УСРР включило її до складу бібліотек для обслуговування.

Часто працівники органів освіти України, відвідуючи регіони компактного проживання українців в РСФРР, виступали організаторами національно-культурних об'єднань. Так, за ініціативою працівника Московської філії Державного видавництва України А.М. Кобро у квітні 1925 року у м. Ново-Миколаївську (Сибір) почала діяти "Українська культурно-просвітницька організація", основною метою якої стала робота з розширення мережі культурно-освітніх установ в центрі Сибіру для українського населення і обслуговування її культурно-освітньою роботою (драмгурток, бібліотека, популяризація української книги, діяльність гуртка українознавства при губоно).

За підтримки ВУАН в 1921 році було організовано Наукове товариство прибічників української історії, писемності і мови в Петрограді, яке в 1923 р. було перейменовано в "Товариство дослідників української історії, писемності і мови". Його очолив відомий учений-історик, академік В. М. Перетц. До складу Товариства увійшли відомі вчені, письменники, культурні діячі Ленінграду, поціновувачі української культури. Його метою було дослідження української історії в архівах Ленінграду, Москви, популяризація сторінок української історії і культури. Тільки у 1924/25 роках на його публічних засіданнях виступила низка відомих учених, дослідників української старовини.

Активністю відзначалося об'єднання "Земляцтво пролетарського студентства України в Москві", в якому об'єдналося 1180 студентів вищих навчальних закладів Москви: Інституту транспорту, Тімірязєвської сільськогосподарської академії, Держуніверситету, Комвузу та ін. Культурно-просвітницьку роботу земляцтво вело через український клуб ім. Шевченка, стіннівки, курси української мови і українознавства, науково-дослідні праці. Хорові і драматичні колективи виступали не лише на своїй сцені, але і в робітничих, і червоноармійських клубах.

Отже, національно-культурне життя українців Російської Федерації у 20-х – початку 30-х років розвивалося під впливом здійснення політики українізації. У різних регіонах воно мало свої особливості залежно від наявних кадрів ентузіастів, матеріально-технічного забезпечення. На його постановку впливала активна допомога органів державної влади України, які опікувалися цими проблемами, надаючи фінансову, моральну підтримку. Активно порушувалися ці питання перед союзними органами влади і управління. Однак, широкого розмаїття воно не набуло, насамперед через подвійні стандарти, які застосовували органи державної влади.

Література:
1. Державний архів Російської Федерації (далі ДАРФ). – Ф. Р-2306. – оп. 1. – Спр. 1543. – Арк. 2.
2. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО). – Ф.166. – Оп. 5. – Спр. 16. – Арк. 12.
3. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций, пленумов ЦК. Ч.1. Изд. 7. – М., 1953. – С. 458-459.
4. Антонов В. Український вчитель у РСФРР / В. Антонов // Радянська освіта. – 1926. - №7-8. – С. 93.
5. Винниченко І. Нашого цвіту по всьому світі (Українці в Росії, Молдові, Казахстані) / І. Винниченко. – К., 1992; Його ж Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис / І. Винниченко. – Житомир, 1992. – 164 с.
6. Горват Л.-І. В. Соціально-економічний і політичний розвиток українців Марморощини (Румунія) в 1918-1945 рр.: автореф. дис.. … канд. іст. наук / Л.- І. В Горват. – К., 1999. – 17 с.
7. Горний М. М. Українська інтелігенція Холмщини і Підляшшя у ХХ ст.: автореф. дис. канд.. іст. наук / М. М. Горний. – К., 1999. – 17 с.
8. Євтух В. Б. Українська діаспора: шляхи формування та сучасні процеси / В. Б. Євтух // Український географічний журнал. – 1993. - № 151. – С. 53-57.
9. Заставний Ф. Д. Східна українська діаспора / Ф.Д.Заставний. – Львів, 1992. – 172 с.
10. Кудлай О. Б. Центральна Рада і Тимчасовий уряд: боротьба за автономію (березень-жовтень 1917 р.): автореф. … дис. канд. іст. наук / О. Б. Кудлай. – К., 1997. – 18 с.
11. Петренко Є. Д. Переселення козаків і селян України на Кубані (1792-1917 рр.): дис. канд. іст. наук / Є. Д. Петренко. – К., 1997. – 206 с.
12. Сергійчук В. Східна діаспора. Українці за рубежем / В. Сергійчук // Наука і суспільство. – 1996. - № 3-4. – С. 12-16; Його ж. Українці в імперії / В. Сергійчук . – К., 1992. – 92 с.
13. Сініцький А. Ц. Антиукраїнська політика Російського самодержавства (1904-1914 рр.): автореф. … дис. канд. іст. наук / А. Ц. Сініцький. – К., 1997. – 22 с.
14. Украинский театр «Жовтень» в Ленинграде // Червоний шлях. – 1930. – № 5-6. – С. 220.
15. «Українізація» 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки: колективна монографія / за ред. В.А.Смолія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – С. 230-325.
16. Черватюк В. Б. Громадська культурно-освітня та наукова діяльність українських емігрантів у Франції в 20-30-ті рр. ХХ ст.: автореф. … дис. канд. іст. наук / В. Б. Черватюк. – К., 1996. – 22 с.    

0
Ваша оценка: Нет
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.