facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Wiki
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ ГЛОБАЛІСТИКИ

Автор Доклада: 
Волох О. Ю.
Награда: 
МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ ГЛОБАЛІСТИКИ

УДК 130.2:316.32

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ ГЛОБАЛІСТИКИ

Волох Олег Юрійович, к. філос. наук, доцент
Українська інженерно-педагогічна академія

У статті здійснено спробу позиціювання оптимально креативного модусу глобалістики в її співвіднесенні з науковими й ідеологічними дискурсами, з царинами гуманітарного знання як такого, а також окреслення параметрів глобалістики як інтегративного знання в його найближчій еволюційній креативній потенції та перспективі.
Ключові слова: конвергентність дискурсів глобалістики; інтегративно-релятивістська парадигма, креативний релятивізм; ліберально-демократичний імперіалізм, аксіосфера.

The paper has challenged to the positioning of optimal creative modus of the globalization in its relation to scientific and ideological discourses, to realms of humanitarian knowledge in itself, and determination of globalization parameters as integrative knowledge in his close evolutional creative potentials and perspectives as well as.
Key words: convergence of globalization discourses as integrative knowledge, creative-reagent and integrative-relativistic paradigm, creative relativism, liberal-democratic imperialism, aksio-sphere.

Актуальність теми зумовлена доцільністю віднайдення оптимально креативного модусу глобалістики в її співвіднесенні з науковими й ідеологічними дискурсами, з цариною гуманітарного знання як такого.

Мета статті – попереднє (початкове) визначення системно-філософського підходу до питання про сутність глобалістики як історично особливого різновиду інтегративного знання, предметом якого є цілісність світу.

У добу активного розгортання глобалізаційних процесів посилюються й примножуються фактори, які актуалізують потребу в різноманітних трансдисциплінарних інтегративних науково-теоретичних та освітньо-просвітніх парадигмах. Рівень можливого предметно-інституціального статусу таких парадигм як гуманітаристика, глобалістика, синергетика залишається спірним питанням. Так само залишається відкритим питання: їх теоретико-методологічна неокресленість, невизначеність, неоформленість є недоліком або, навпаки, перевагою і, взагалі, чи варто говорити про проблему інституціалізації зазначених вище царин знання, що претендують на роль комутаторів між різними дисциплінами. Якщо так, то що слід розуміти під інституціоналізацією, коли йдеться про такі комунікативно-інтердисциплінарні парадигми?

У рамках заявленої теми статті не ставиться за мету дати готові відповіді на поставлені запитання. Йдеться лише про окреслення предметно-дослідницького простору та позиціювання основних пріоритетів.

Дійсно, оперуючи такими поняттями як глобальна інформаційна мережа, фінансові потоки, геополітичні (геостратегічні) пріоритети, енергоресурси тощо сучасні дослідники глобалізаційних процесів часто забувають про культурантропологічні соціально-історичні виміри глобалізації, підживлюючи таким чином сталу й, слід визнати, контрпродуктивну тенденцію до виведення основного предметного корпусу глобалістики за рамки гуманітарного знання.

Такі царини знання як (глобалістика, світознавство) намагаються осягнути величезну кількість смислів – наукових, світоглядних, ідеологічних. Сама ідея глобальності вже давно стала полем боротьби ворогуючих ідеологій.

Прибічники неолібералізму в цілому позитивно оцінюють глобалізацію як послідовний рух до загальнолюдських цінностей, неоконсерватори, які критикують ліберальне західне суспільство, взагалі не визнають загальнолюдських цінностей, розглядаючи їх як ідейно-політичну міфологему, породжену егалітаристською ідеологією лібералів. Ідеологи лівих рухів убачають у глобалізаційних процесах відродження західноцентристських цінностей, які закладені в ідеологічні підґрунтя неоколоніалізму й імперіалізму.

У політично-філософському дискурсі вкорінилося поняття ліберально-демократичний імперіалізм, яким позначають теорію та практику американських глобалізаторів. Подібна точка зору щодо глобалізації є домінантою ідеології панісламізму.

Поняття глобальності є полемічним як у царині ідеологічних побудов, так і в ракурсі соціально-політичної практики та суспільствознавчих теоретизувань. Прикладом може слугувати створення різноманітних центрів та суспільних рухів, на кшталт Світового форуму з проблем глобалізації в США.

З огляду на все сказане вище вельми важливим є створення дійсно науково обґрунтованої виваженої методології дослідження та осмислення феномену глобальності і глобалізаційних процесів. Сучасні підходи до цього питання, які претендують на науковість, на жаль, не є системно самодостатніми.

Не може бути позаідеологічним науковий, у будь-якому форматі, вимір глобальності та глобалізації, оскільки глобалізаційні процеси, так само як їхнє осмислення, завжди набувають певного ідейно-аксіологічного оформлення, що, у свою чергу, органічно пов’язано з певною культурно й історично зумовленою аксіосферою.

Теоретико-методологічні підґрунтя глобалістики вельми строкаті, що також підтримує її інтердисциплінарний та кросдисциплінарний статус. При цьому трапляється, принаймні, поверхове, ієрархічне структурування теоретико-методологічного загальнонаукового каркасу глобалістики. Передусім, це холістичний підхід, примат класичної науки, універсальних об’єктивних законів, притаманне позитивістській та неопозитивістській доктриналістиці й історичному матеріалізму детерміністичне та моністичне бачення світу.

На межі ХХ – ХХІ ст. чітко виявлена методологічна недостатність, односторонність модернізаторського універсалізму в осмисленні світоцілісності.

У цілому кросдисциплінарний статус глобалістики на сучасному етапі її розвитку визначається такими базовими компонентами: холізм у його постнекласичному вимірі; постмодернізм (не тільки як стан культури, а й базова ідейно-аксіологічна парадигма, релятивістська по своїй суті; системологія; теорія інформатики; еволюціоністичні теоретизування; структурні складові, до яких в останнє десятиліття додалися діатропіка, що актуалізує концепт світового розмаїття, при тому, що глобалізаційні процеси об’єктивно несуть світові уніфікацію й стандартизацію на всіх рівнях буття; та синергетика, що сама по суті претендує на кросдисциплінарний статус, роль своєрідного містка між емпіричними та гуманітарним знанням, лишаючись при цьому предметом гострої полеміки не тільки між гуманітаріями та емпіриками, але й у цілому емпіричного знання, де вона, власне виникла. Ідея світу, що самоорганізується, самовпорядковується, яку синергетика інтегрує в глобалістику сама по собі, на жаль, не може дати необхідні для вирішення численних проблем відповіді, що постають перед глобалістикою.

Таким чином, основне предметне поле глобалістики перебуває в царині гуманітарного знання, передусім у рамках сучасних суспільствознавчих наук, таких як соціологія, політологія, соціальна та політична філософія, значною мірою економічна теорія, у сфері наук, які досліджують взаємозв’язки та взаємозалежності в системі координат: людина – соціум – природа.

Поки що сцієнтистські парадигми (згадувані вище) не можуть, на жаль, забезпечити конвергентність дискурсів, що складають її предметне поле. Наприклад, фахівці в царині культуральних соціогуманітарних аспектів глобалізаційних процесів, звертаючись до матеріальних факторів (енергоресурси, фінансові потоки, демографічні чинники тощо), які безпосередньо або опосередковано впливають на їхнє дослідницьке поле, змушені для того, щоб адекватно сприймати наукові розробки в цих ділянках емпіричного знання, ставати ще й фахівцями в галузі економічної теорії, демографії тощо.

Таким чином, оскільки науки (або паранауки), що претендують на кросдисциплінарність не можуть забезпечити концептуально-пойнятійно-категоріальної конвергентності наукового дискурсу в рамках усього предметно-дискурсового поля глобалістики, говорити про перспективи інституціоналізації останньої як структурно й системно оформленої наукової парадигми передчасно.

Але такий стан речей аж ніяк не унеможливлює інституціоналізацію глобалістики як сцієнтистської парадигми, як потужного креативного науково-теоретичного реагента на вельми складні багатовимірні й доленосні для всього світу глобалізаційні процеси.

Дистанціювання від ідеологічних складових глобалізаційних процесів у науковому дискурсі, що ґрунтується на помилковій тезі про нібито позанауковість і навіть «позафілософічність» ідеології як такої, є, по суті, вельми контрпродуктивною і, на жаль, стійкою тенденцією в сучасній гуманітаристиці, різних царинах наукового знання, пов’язаних з даною проблематикою.

Зважаючи на спірний, з наукової точки зору, характер окремих системних компонентів глобалістики, посилення ролі ідеологічного виміру глобалістики аж ніяк не зможе негативно позначитися на процесі її інституціалізації.

У контексті цієї проблеми пріоритетним стає питання про параметральну спрямованість інституціалізації глобалістики, тобто про рівень (більший або менший) її дисциплінарної регламентованості та систематизованості.

З урахуванням сказаного вище, можна стверджувати, що найближчою еволюційною перспективою глобалістики є креативний релятивізм, який дозволить інтегрувати в її предметно-дискурсивне поле найпродуктивніші в контексті вирішення її завдань компоненти та сцієнтистські парадигми й, навпаки, відносно швидко вилучати з нього все, що заважає становленню глобалістики як надзвичайно важливого інтегративного знання сучасності.

Апологети глобалізації як в науково-академічних, так і в політичних колах різних країн розглядають глобалізацію як історично зумовлений процес поступового об’єднання локальних етнічно-культурних цивілізаційних утворень в єдину планетарну мегацивілізацію.

Критики глобалізації в академічних та політичних колах традиціоналістськи налаштованих інтелектуалів (переважно континентально-європейського ідейно-культурного простору і Росії) схильні розглядати глобалізацію як небезпечний планетарний макростратегічний проект третього тисячоліття, що базується на метаідеологічній доктрині глобалізму – ідейно-політичній моделі побудови Нового Світового Порядку, головна мета якого – тотальний загальнопланетарний контроль над людством, об’єднання всього світу в гомогенне мегаутворення через поступове знищення економічної і політичної суверенності національних держав, культурно-релігійних відмінностей між різними етносами, затвердження влади так званого Світового Уряду.

Прототипом такого Уряду в цьому контексті є закулісна організація «Комітет трьохсот», що репрезентує інтереси транснаціональних анонімних фінансово-політичних еліт, котрі намагаються визначати долі окремих народів, країн і всього світу. Ідеологи контрглобалізму, зокрема в Росії, оперують у своїх теоретизуваннях протиставленням країн «третього світу» країнам розвиненого «золотого мільярду» (Західна Європа, Північна Америка, Австралія), що паразитують на ресурсах перших. Дедалі жорсткішою стає критика так званої «масової культури», пов’язаної з глобалізаційними процесами, що апелює до низьких споживацьких інстинктів індивіда, сприяє нівелюванню, уніфікації й, зрештою, зникненню національних культур. Непримиренною щодо глобалізації залишається позиція багатьох релігійних діячів і мислителів, зокрема православних та мусульманських фундаменталістів.

У предметно-парадигматичному вимірі вже затвердилися й були легітимізовані в науковому дискурсі параметри глобалістики як науки, що досліджує глобалізаційні процеси, з одного боку, й ставлення до них на ідейно-теоретичному та практично-політичному рівнях – з іншого, тобто науки про глобалізм як різновид політики (геополітики), що має на меті поширення культурного, політичного й економічного впливу однієї країни або групи країн на весь світ, а також про ідейно-теоретичне (антиглобалізм) та політичне (антиглобалістська боротьба) протистояння глобалізації. З цієї, по суті, правильної схеми, в якій на перший план виступають ідеологічні та політичні складові, часто зникає помірковано-критичний підхід до глобалізації, який розглядає останню як історично закономірний процес, що потребує корекції з метою справедливого розподілу духовних і матеріальних благ між усіма фігурантами цього процесу й збереження національно-культурного розмаїття світової цивілізації, що, по суті, й становить її справжнє багатство. Цей підхід до глобалізації дістав назву альтерглобалізм і заслуговує, в контексті проблематики цієї статті, на особливу увагу як найпродуктивніший (особливо з точки зору національних і державних інтересів України, яка об’єктивно дедалі більше втягується в глобалізаційні процеси, що стрімко набирають обертів на початку нового тисячоліття).

Таким чином, з огляду на зазначені вище аспекти теми, що розглядається, можна позиціювати ідеологічні, соціально-філософські, культурно-антропологічні та політичні (геополітичні) чинники глобалістики як пріоритетні в контексті її інституціоналізації в найближчій та віддаленій історичній перспективі.

  • 1. Предметне проблемно-тематичне поле глобалістики в усьому його розмаїтті безсумнівно має бути об’єктом наукового осмислення із застосуванням усього арсеналу наукових підходів, які можуть запропонувати науки та сцієнтистські парадигми, що безпосередньо або опосередковано мають до нього відношення.
  • 2. Самі по собі складові глобалістики, згадувані в статті, не можуть позиціювати як такі, процес інституціоналізації яких у цілому завершився. Більше того, між собою вони, по суті, не перебувають у системній взаємодії, їх поєднання має здебільшого еклектичну спрямованість.
  • 3. Сцієнтистські парадигми, що безпосередньо або опосередковано співвідносяться з глобалістикою і претендують на статус крос- та інтердисциплінарних, не забезпечують конвергентності різних дискурсів глобалістики як інтегративної царини знання.
  • 4. Предметно-теоретичне поле глобалістики обтяжене апріорно деструктивним концептом позанауковості її філософсько-ідеологічних складових.
  • 5. Філософсько-ідеологічний аксіологічний вимір глобалістики посідає чільне місце в рамках наукового осмислення глобалізаційних процесів, оскільки розкривається в протистоянні ворогуючих ідеологій та аксіологічних парадигм на тлі культурно-цивілізаційного протистояння кінця ХХ – початку ХХІ ст., що триває і має доленосне значення для всього світу. Апріорно контроверзійна спрямованість усього проблемно-тематичного комплексу не може не впливати практично на будь-які спроби його наукового аналізу й осмислення.
  • 6. Інституціоналізація глобалістики як науки (з урахуванням наведених вище висновків) може в цілому розгортатися в рамках постнекласичних та постмодерністських дискурсивних традицій, набуваючи модусу креативно-реагентної інтегративно-релятивістської наукової парадигми, спроби жорстокої систематизації і структурної регламентації якої позбавлені наукової перспективи , по суті, є контрпродуктивними.

Література:

  • 1. Азроянц Э. А. Глобализация: катастрофа или путь к развитию? Современные тенденции мирового развития и политические амбиции. – М: Феникс, 2002. – 435 с.
  • 2. Альтерглобализм: теория и практика «антиглобалистского движения» – М: ЮНИТИ, 2003. – 497 с.
  • 3. Андреев Д. А. Умберто Эко: взгляд в ХХІ век/ Д. А. Андреев // Общественные науки и современность. – 1997. – № 5 – С. 44-67.
  • 4. Тодд Е. Після імперії. Есе про загнивання американської системи/ Емманюель Тодд – К: «Кальварія», 2006. – 185 с.
  • 5. Панарин А.С. Искушение глобализмом. – М: «ЭКСМО», 2003. – 416 с. 
0
Ваша оценка: Нет
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.