facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip
Перевод страницы
 

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЦІНОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В КОНТЕКСТІ ІСТОРІОСОФІЇ В.ЛИПИНСЬКОГО

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЦІНОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В КОНТЕКСТІ ІСТОРІОСОФІЇ В.ЛИПИНСЬКОГО
Cветлана Сторожук, преподаватель, кандидат философских наук, доцент

Национальный университет биоресурсов и природопользования Украины, Украина

Участник конференции


В статті розглядається специфіка сучасної української нації. Вона сформувалась на базі запропонованої німецькими мислителями моделі етнічної нації, яка, в основі своїй, не є політичною чи пов’язаною з абстрактною ідеєю громадянства. Однак, сьогодні,  домінуючі у її суспільній свідомості ідеали етнічного націоналізму є досить обмеженими і вимагають переосмислення та трансформації відповідно до нових політичних реалій, ідеалом яких стають інституційні та територіальні засади держави. Останні, в українській політичній думці з’явилися ще на початку ХХ ст. у роботах В. Липинського, творчість якого, безумовно, повинні стати теоретичною основою для зміни світоглядних засад української політичної свідомості.

Нація – один із найцікавіших феноменів світової історії, який постійно привертає увагу дослідників. Це пов’язано з тим, що, з одного боку, незважаючи на тривалу історію, жодного усталеного визначення нації так і не було сформовано; а з іншого – сучасні глобалізаційні процеси нівелюють національні відмінності, і все частіше ми зустрічаємося з думкою про те, що епоха націй вже минула. Однак, суспільно-політичні події кінця ХХ ст., зокрема розпад Радянського Союзу та сучасний ріст етнічного націоналізму в різних частинах світу, актуалізували проблеми пов'язані з дослідження витоків, сутності та наслідків націоналізму. При чому, в той час як західноєвропейські теоретики, зокрема Е. Сміт, А. Гастінгс, К. Калхоун та ін., головну увагу зосереджують на побудові теоретичних конструктів, що позначені високим рівнем абстракції й спрямовані дати загальне бачення національних процесів, суспільно-політична думка «молодих» держав (країни колишнього СРСР, Югославії, Чехословаччини, Ефіопії) спрямована на обґрунтування власного процесу націотворення та особливостей національного відокремлення.

Специфіка наукових пошуків представників «нових» націй (Г. Сетон-Вотсон) обумовлена тим, що кожна молода держава, до числа яких відноситься й Україна, має по-перше, обґрунтувати своє місце у світовому історичному процесі, по-друге, постійно опікуватися відродженням своєї національної спадщини та популяризацією тих постатей, праці яких мали вирішальне значення для формування нації та держави. В Україні до числа фундаторів нації відносяться особистості, що знайомі широкому загалу громадян ще з радянських часів, зокрема, М. Костомаров, В. Антонович, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Грушевський тощо, так і постаті, «повернені з забуття» за часів незалежності –  В. Липинський, В. Винниченко, Д. Донцов, С. Томашівський, В. Старосольський, І. Лисяк-Рудницький тощо. Властиво, що саме інтелектуальна діяльність останніх мала принципове значення для формування сучасної української нації, оскільки вони сформували світоглядні засади української нації в контексті власних теоретико-методологічних принципів.

Аналізуючи витоки, теоретичні підстави та специфіку сучасної української нації, варто зазначити, що вона формувалася під ідейним впливом німецької ідеалістичної філософії (Й. Фіхте, Ф. В. Шелінг, Г. Гегель, В.Вундт) та німецького романтизму (Г. Гердер, Новаліс, брати Ф. і А. Шлегелі тощо), а відтак запозичила й сформовану німецькими мислителями модель етнічної нації (Р. Брубейкер). Безперечно, на початку ХХ ст. – в період зародження української «модерної» нації, ідея етнічної нації, як «культурно-органічної, мовної або расової спільноти» [1, с. 311] була достатньо прогресивною, оскільки знаменувала появу національного почуття та сприяла боротьбі за національну державу. Однак, на початку ХХІ ст., коли українська нація є державною, домінуючий у її суспільній свідомості етнічний націоналізм видається досить обмеженим, оскільки його політичні ідеали обмежені расово-мовними цінностями [Див.: 1 с. 311]. Як наслідок, в сучасній українській політичній свідомості відчувається гостра необхідність переосмислення старих та формування принципово нових – інституційно-громадянських засад української нації та держави.

Стверджуючи необхідність докорінних змін у структурі української політичної свідомості, варто підкреслити, що ці зміни не можна розглядати як інновацію, оскільки їх зародження пов’язане ще з «Історією Русів» (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.), невідомий автор якої обстоює ідею української політичної (громадянської) нації. Згодом, на початку ХХ ст., цю думку ґрунтовно розвинув В. Липинський у роботі «Листи до братів-хліборобів». В цій праці  автор, з одного боку, прагнув проаналізувати причини поразки української державності поч. ХХ ст., а з іншого – накреслити основні вектори для майбутнього відродження української нації та держави.

 Головною й єдиною світоглядною передумовою відродження незалежної української держави, на думку В. Липинського може бути ідея «територіальної» нації, для постання якої необхідним є об’єднання усіх місцевих сил у єдиному державницькому таборі. Таким чином, була визначена нація вже у «Вступному слові» «Листів до братів-хліборобів», де вчений стверджував: «Нація для нас, – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не «пролетаріят» і не мова, віра, плем’я» [2,XIII]. Властиво, що пов’язуючи націю з мешканцями  даної «Землі», останню (землю), дослідник розглядає  у даному визначенні у значенні «територія», оскільки саме прив'язаність, любов до рідної землі посилює, за його словами, національну свідомість.

Загалом погоджуючись з В. Липинським щодо важливості території як націотворчого чинника, все ж не можна не помітити внутрішньої складності просторового окреслення поняття «територія» («земля»). Адже територія нації може окреслюватися або географічними (природничий принцип), або етнографічними (етнологічний принцип), або державними (етатистський, тобто політичний принцип) межами, причому у кожному випадку зв'язок між територією та людьми, що її населяють є безумовним. Цю складність добре розумів і сам мислитель, а відтак, прагнучи уникнути однобічного тлумачення нації, постійно уточнював та корегував власне розуміння даного поняття. Зокрема, у тому ж «Вступному слові» дослідник недвозначно проголошує своє національне кредо: «Дух цієї книги: державництво і патріотизм». Тобто для нього поняття «нація» ототожнюється з поняттям «держава», а їх розділення є «протиприродним» [2, XIII]. Більше того, національна держава заснована на ідеї територіального патріотизму включає в себе «усіх мешканців даної Землі», без уваги на етнічне походження і навіть соціально-культурну свідомість. Цікаво, що стверджуючи ідею громадянської нації, В. Липинським виступив проти пануючих у Центральній Європі від часів романтизму поглядів про неминучість об'єднання значної за чисельністю етнічної групи в межах однієї національної держави. Адже саме ця концепція «національного суверенітету» склала ідеологічне обґрунтування політичного об'єднання Німеччини, Італії та подальші спроби цих країн об’єднати усі етнічні землі. Поступово вона була визнана і в наукових та політичних колах й досягла статусу морального виправдання сепаратизму на підставі етнічної відмінності. Принцип національного суверенітету був формально покладений як визначальний чинник у переділ Центральної Європи 1919 – 1920 рр. на підставі «Пунктів» президента В. Вільсона. Тобто у 1920-х рр. в суспільній та науковій свідомості континентальної Європи безроздільно панувала концепція етнічної нації (згідно якої «нація» – поняття етно-культурного, а не політичного порядку).

Варто зазначити, що В. Липинський, виступивши проти пануючих на поч. ХХ ст. етнічних концепцій нації, все ж не заперечував первинного націотворчого значення етнічного субстрату. Він переконаний, що «Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народну масу з окремою мовою, окремою своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно означеній території. Маємо, отже, основні етатичні елементи нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для бажання перетворити їх в елементи динамічні: для сформування з нашої несвідомої етнографічної маси свідомої та зорганізованої державної нації» [2, 68].

Суттєво, що загалом не заперечуючи націотворчого значення етнічного чинника, В. Липинський все ж початок націй пов’язує з початком власної окремої державної організації певної маси, яка живе на певній території, а відтак зазначає, що приналежність до нації, яка народжується у цій спільній боротьбі, має визначатися критеріями спорідненості не по крові, а по території, по землі. Звернемо увагу, що не саме спільне проживання на якійсь території робить людей нацією, а бажання мати на ній свою окрему державу: «З цієї свідомості і цього хотіння родиться патріотизм: любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців. Патріотизм – свідомість своєї території, а не сама територія – лежить в основі буття і могутності держав» [2, 375].

Оскільки громадянство є атрибутом існуючої держави, то напрошується висновок, що націотворенню обов’язково має передувати державотворення, тобто обидва процеси розділенні в часі. Націологічна концепція В. Липинського передбачає взаємозв’язок цих понять, що ґрунтується на синхронному їх розвиткові. З одного боку, нація в його уяві – це продукт складних взаємостосунків держави і громадянства. Водночас «нація – це реалізація хотіння до буття нацією». Виведена В. Липинським взаємозалежність між нацією і громадянством передбачає, що умовою появи нації не обов’язково може бути вже створена держава, а хоча б прагнення до неї, те, що сам він називав «національними аспіраціями»: «Якщо національні аспірації репрезентовані на даній території тільки такими громадянськими силами, які не в стані завоювати собі на своїй території політичну владу і створити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завоювання іншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація перебуває в стадії недорозвиненій, в стадії виключно ідеологічній, яку треба називати народністю, а не нацією» [2, 388].

Для нас цей вислів важливий наголосом на тому, що ознакою наявності нації обов’язково має бути політизований стан населення певної території. Причому політизація мусить мати своїм втіленням не просто ідеологізацію, а реальну політичну дію, яка в ідеалі має завершитися державотворенням. Тут, як бачимо, прослідковується веберівський підхід щодо розмежування етно- та націогенезу. Зокрема, обидва дослідники (В. Липинський та М. Вебер) репрезентують державно-політичний аспект мислення та стверджують, що без держави немає нації, а лише народ у його етнічному розумінні. Більше того, нацією стає лише та спільнота, що має державу, при цьому суттєвим залишався момент необхідності «реалізації хотіння бути нацією, а не тільки на існуванні етнічної маси» [3, с.27].

Звернемо увагу, що ідея територіальної, громадянської нації, яку на початку ХХ ст. розвивав В. Липинський, виступивши проти пануючих етнічних теорій нації була досить прогресивною для свого часу. Це підтверджує типологія націоналізмів (територіальні-етнічні) запропонована Е. Смітом у роботі «Національна ідентичність». Оскільки, як стверджує дослідник, різниця між цими двома типами націоналізмів має суттєві наслідки, а саме «громадсько-територіальні моделі нації породжують певні види націоналістичного руху: «антиколоніальні» рухи перед здобуттям незалежності та «інтеграційні» рухи після незалежності. Натомість етнічно-генеалогічні моделі нації створюють сепаратистські та діаспорні рухи перед незалежністю та іредентистські або «пан»-рухи після здобуття незалежності» [4 , 497].

На основі сказаного, можемо зробити висновок, що В. Липинський обґрунтовуючи ідею «територіальної нації» прагнув змінити теоретико-методологічні засади українського націоналізму початку ХХ ст., надати йому конструктивно-творчого потенціалу для відродження української держави. Звернемо увагу, що ідея громадянсько-територіальної нації набула нового теоретичного і практичного значення в наш час, адже саме спільна ідея, спільні бажання та воля до розбудови власної держави, можуть вирішити проблему самоідентифікації, що виникла на ґрунті поділу України на Схід та Захід. Збиральною ознакою нації, на наш погляд, можна визначити політизацію населення на ґрунті спільних суспільно значимих цілей, які сьогодні мають бути сформованими.

Література:

1. Брубейкер Р. Громадянська та етнічна нації у Франції та Німеччині / Роджерс Брубейкер // Націоналізм. Антологія. (2-ге видання, перероблене і доповнене) (Упор. О.Процнко, В.Лісовий). – К.: «Смолоскип», 2006.

2. Липинський В. Листи до братів – хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму[писані 1919-1926 р.] / В’ячеслав Липинський. – Видано фотодруком у 1955 році без жодних змін – накладом Видавництва Булава в Ню Йорку.

3. Онищенко І. Етно- та націогенезис в Україні ( Етнополітологічний аналіз)/І. Онищенко – К.: Четверта хвиля, 1997.

4. Смит Е. Територіальні та етнічні націоналізми / Ентоні Сміт // Націоналізм. Антологія. (2-ге видання, перероблене і доповнене) (Упор. О.Процнко, В.Лісовий). – К.: «Смолоскип», 2006.

Комментарии: 0
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.