facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Wiki
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip

ТЕЛЕВІЗІЙНІ ТА РАДІОПАНІКИ У ПОСТРАДЯНСЬКОМУ КОМУНІКАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

Автор Доклада: 
Хоменко І. А.
Награда: 
ТЕЛЕВІЗІЙНІ ТА РАДІОПАНІКИ У ПОСТРАДЯНСЬКОМУ КОМУНІКАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

УДК 3: 070.448:621.396.7

ТЕЛЕВІЗІЙНІ ТА РАДІОПАНІКИ У ПОСТРАДЯНСЬКОМУ КОМУНІКАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ.

Хоменко Ілля Андрійович, к. філол. н., доцент
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
Інститут журналістики

Роботу присвячено медіа-афектам, тобто, панічній реакції аудиторії на телевізійні і радіопередачі певного типу. Відомості про досвід медійних афектів останніх років подано у світлі класичних досліджень М. Подкопаєва (Nikolaj Podkopaev), Х. Кентріла (Hadley Cantril) та Дж. Ліллі (John Cunningham Lilly). У роботі порівнюються дані про реальні наслідки медійної паніки, спровокованої у 2010 році грузинським телеканалом «Імеді», і прогнозу ймовірності виникнення медійних панік на пострадянському просторі, оприлюдненого Інститутом журналістики КНУ імені Тараса Шевченка у 2002 році.

Ключові слова: масова паніка, телебачення, радіомовлення, репортаж, радіоп’єса, комунікаційний канал.

Коли і чому телевізійна або радіопередача спричиняє масову паніку? Коли цей текст готується до друку, телеканали всього світу демонструють наслідки стихійного лиха в Японії. Узагальнення ролі медіа у висвітленні цієї трагедії – справа майбутнього. Але вже сьогодні можна стверджувати, що демонстрація найжахливіших кадрів – землетрусу, цунамі, океанського виру, що затягує судно, аварії на АЕС – не спровокували масової афективної реакції. Перебуваючи у зоні катастрофи і спостерігаючи наслідки цієї катастрофи як безпосередньо, так і в інтерпретації засобів масової комунікації, японці поводяться мужньо і стримано. Так, принаймні, було до дня завершення цієї розвідки (27.03.11). І, як би не склалися подальші події навколо атомної станції «Фукусіма-1», реактори якої не вдається охолодити, це не спростує головного: всебічне висвітлення національної біди не підштовхнуло громадян Японії до колективної паніки.

Можна було б приписати таку реакцію особливостям національного менталітету. Але сучасні дослідники масової поведінки добре пам’ятають іншу катастрофічну ситуацію, коли докладне оперативне інформування людей про небезпечні події теж не спровокувало суспільний афект. Йдеться про терористичні акти 11 вересня у США. Відомо, що, наприклад, чимало жителів Нью-Йорка не тільки не намагалися залишити небезпечну зону, яка утворилася після тарану літаками веж Всесвітнього торговельного центру, а навпаки, спостерігали це видовище. Хоча ніяких гарантій, що на борту захоплених літаків нема хімічної, біологічної чи радіологічної зброї, не було. (Сам принцип знищення цивільним літаком хмарочосу запозичений з двох добре відомих американцям романів: «Людина, що біжить» С. Кінга та «Щоденників Тернера» У. Пірса (Е. Мкдональда), створених, вочевидь, під впливом «Залізної п’яти» Дж. Лондона, де для міських боїв у мегаполісі використовувалися повітряні кулі; але у «Щоденниках Тернера» літак терориста мав ядерний заряд).

Стримане сприйняття аудиторією реальних небезпечних обставин, показаних телебаченням, змушує пригадати реакцію на інші передачі, присвячені подіям вигаданим – так звані «медіа паніки».

У 1926 році Бі-Бі-Сі передало програму «Радіомовлення на барикадах»– стилізовану під репортаж виставу про масові заворушення. Після трансляції спалахнула справжня паніка (Crook, [1]). У 1938 році Орсон Уеллс і Говард Кох підготували на Сі-Бі-Ес радіоп’єсу за романом Герберта Уеллса «Війна світів» (Wells, [2; 3]). Вона теж була стилізована під репортаж (хоча дослідники і перебільшують зазвичай цю схожість: Америка загинула у цій програмі за сорок хвилин, насправді ж цього часу не вистачило б Сі-Бі-Ес навіть на те, щоб розгорнути поруч з місцем приземлення марсіян трансляційну станцію).

Наслідки масової паніки, спровокованої цією програмою, були вивчені Хедлі Кентрілом та іншими американськими соціологами (Cantril [4]). Ці дослідження, власне, можна вважати початком сучасного етапу вивчення соціології радіомовлення (Докторов, [5]). Медіа паніки відбувалися і в колишньому СРСР ([Хоменко, [6,257]). Криваві наслідки мала медіа паніка в Еквадорі, теж спровокована стилізованою під репортаж фантастичною виставою (Ганзелка, [7, 100-103]). Останній випадок неадекватної реакції масової аудиторії на вигаданий репортаж пов’язана не з радіомовленням, а з телебаченням.

13 березня 2010 року в ефір грузинської телекомпанії «Імеді» вийшла програма, присвячена можливому вторгненню Росії на територію Грузії. Значна кількість глядачів сприйняла вигаданий сюжет як реальну розповідь про початок військової агресії. Компаративний аналіз електронних документів, представлених на сайтах інформаційних агенцій, аудіовізуальних і друкованих ЗМК, дозволяє реконструювати перебіг подій наступним чином. 25 хвилин трансляції вистачило, щоб спалахнула загальнонаціональна паніка. Почалася спонтанна евакуація населення з територій, визначених у програмі як об’єкти бомбардувань і обстрілів. За даними служби «Швидкої допомоги» Тбілісі, у десятки разів зросла кількість викликів. Було зареєстровано велику кількість інфарктів (точна статистика відсутня). Щонайменше у двох випадках відзначалася кореляція між загибеллю пацієнтів внаслідок серцево-судинних захворювань і інформаційним шоком після перегляду програми. Передача спровокувала загострення внутрішньополітичної ситуації і низку дипломатичних конфліктів. Крім Росії, претензії Грузії було пред’явлено державами, документальні зйомки представників яких використали у програмі з метою надання достовірності видовищу. 20 березня на вимогу міжнародних інституцій та національної грузинської комісії з журналістської етики телеканал вибачився перед усіма потерпілими і проголосив готовність розглянути індивідуальні претензії.

З погляду теорії соціальної комунікації феномен грузинських подій полягає у тому, що вперше у ХХІ столітті телеканал «Імеді» ефективно реалізував технологію соціального впливу, яка реально може занурити загальнонаціональну аудиторію у стан перетвореної свідомості. Небезпека застосування подібної маніпулятивної моделі полягає у тому, що вона надзвичайно ефективна і спрацьовує незалежно від кількісного та якісного складу глядачів (слухачів), від особливостей їхньої суспільної стратифікації, від інтелектуального рівня і соціальної відповідальності окремих реципієнтів інформаційної інвазії.

Типовість грузинського досвіду полягає у тому, що використана телеканалом «Імеді» система маніпулятивних чинників є по суті єдиним чи майже єдиним по-справжньому ефективним інструментом одночасного спонукання людей до миттєвої неосмисленої дії. А унікальність його – у тому, що з катастрофічними наслідками згадана комунікаційна стратегія реалізовувалася раніше тільки на радіо, і навіть термінологічно наслідки її характеризувалися як «радіопаніка». Численні спроби сучасного телебачення відтворити досвід «фіктивних» радіорепортажів двадцятих-п’ятдесятих років минулого століття не викликали афективної реакції глядачів, хоча, безумовно, і сприймалися певною кількістю людей неадекватно. Сумнівна слава перших творців телевізійної паніки засобами так званої «пратеатральної» драматургії належить саме грузинським тележурналістам.

Чому в одному випадку, коли телебачення демонструє людям кадри реальної небезпеки, реакція на них виявляється мужньою і стриманою, а в іншому, коли реальної небезпеки нема, імітація реальних подій ініціює колективний афект? Відповідь на це питання неможливо дати, зосередившись тільки на псевдорепортажній структурі передач, які провокували паніку. Адже демонстрація реальних наслідків цунамі жахливіша за будь-який витвір уяви драматурга. Так само некоректно шукати відповідь виключно у царині етнопсихології. Американці, що мужньо сприйняли теракти 11 вересні і послали своїх добровольців ліквідовувати наслідки лиха в Японії, піддавалися медіа-афектам щонайменше тричі (Попов, [8]).

Є підстави вважати, що механізм медійної паніки нейрофізіологічно є все ж не телевізійним, а радійним. Внаслідок своєрідності суспільно-політичної ситуації та особливостей соціокультурного контексту, що склався у Грузії навесні минулого року, телебачення, значною мірою випадково, стимулювало механізми перцепції, йому не притаманні. Активувало ланцюг утворення вторинних асоціацій, що, як правило, визначає дієвість акустичного, а не аудіовізуального мистецтва і характеризує особливості сприйняття інформації по аудіоканалу.

Пояснити його можна, виходячи з досліджень російського фізіолога, учня Сеченова, М. Подкопаєва [9], згаданого вище американського соціолога прагматичної школи Х. Кентріла [4] і американського психолога Дж. Ліллі [10;11]. Ключовим в утворенні медійних панік минулого був саме акустичний канал розповсюдження масової інформації. Як незалежно один від одного довели Подкопаєв і Кентріл, в умовах обмеженості комунікаційного каналу людина створює цілісний образ світу за рахунок вторинних асоціацій. Брак візуальних компонентів в процесі активного сприйняття радіоінформації компенсується роботою уяви. При цьому мозок починає працювати у кілька разів інтенсивніше, ніж тоді, коли асоціативний ланцюг не спрацьовує. (На побутовому рівні кожний стикався з проявами подібної перцепції: це ефект «ночі на цвинтарі», коли все незрозуміле інтерпретується уявою як небезпечне). Лабораторним підтвердженням цих висновків можна вважати експерименти доктора біології Дж. Ліллі з сенсорної депривації. Ізоляція від будь-якого впливу зовнішнього середовища викликала у піддослідних галюцинації. Мозок починав будувати власну ілюзорну реальність замість тої, яка більше не була доступна йому у відчуттях.

Достовірно відомо, що у програмі телеканалу «Імеді» використовувалися реальні кадри недавнього грузинсько-російського збройного зіткнення. Справжні враження від цього протистояння не просто додали достовірності вигаданому видовищу, а запустили у глядачів ланцюг вторинних асоціацій. Відбулася інтерференція нових (фіктивних) даних про напад і поразку та старих (реальних) катастрофічних спогадів. Поріг критичності сприйняття аудиторії, таким чином, був зламаний не самим повідомленням про небезпеку, а ініціюванням специфічних нейрофізіологічних механізмів сприйняття, що змусили мозок кожного з глядачів працювати з перевантаженням. Адже, як відомо соціальним психологам, необхідною умовою колективного афекту є надлишок чи, навпаки, дефіцит інформації (Андрєєва, [12]).

Подібний висновок додатково підтверджується одною принциповою особливістю, що відрізняє наслідки медійних афектів від масових панік як таких. Механізмом паніки є індуковане зараження. Колективна емоція розповсюджується у натовпі. Аудиторія ж телерадіопередач – індивідуум або мала група (родина). Так було у США в 1938 році, коли слухачі «Війни світів» тікали з міст в умовах відносної ізоляції один від одного – на автомобілях, внаслідок чого «…шосе штату Нью-Джерсі нагадували бійні» (Уеллс, [3, 278]). Так було у Тбілісі в 2010. Адже канал «Імеді» транслювався не на майдан, а відтворювався телеприймачами індивідуального користування.

Цікаво, що ймовірні ризики відтворення моделі радіопаніки телевізійними засобами було прогнозовано ще наприкінці минулого століття, в процесі дослідження Інститутом журналістики КНУ імені Тараса Шевченка парадоксального впливу мистецьких телерадіопрограм на загал і особистість. Тоді ж було визначено як фактор суспільного ризику низький рівень відповідальності співробітників ЗМК і незадовільну інформованість щодо потенційних можливостей впливу телерадіомовлення. А дещо пізніше запропоновано, випробувано в умовах реального мовлення і впроваджено на першому каналі Українського радіо модель комунікаційної протидії контрпродуктивній інформаційній діяльності.

Ось як було сформульовано висновки щодо потенційної небезпеки використання медійних прийомів і методів, орієнтованих на афективну реакцію, у публікації 2002 року:

«Спробуйте уявити собі сучасну передачу, яка за жанром є радіовиставою, але за формою імітує інформаційну чи аналітичну програму... Передачу на актуальну тему, але побудовану на вигаданому фактичному матеріалі; додайте повідомлення про небезпеку для слухача... – і реакція аудиторії може виявитися непередбаченою.

...Ця думка справедлива не тільки щодо радіодраматургії. Хоча так сталося, що найвідоміші випадки введення в оману масової аудиторії пов’язані з радіомистецтвом, визначені вище «чинники ризику» можуть спрацювати і в документальній теле- чи радіопрограмі. Небезпека парадоксального впливу на глядачів або слухачів – цілковита реальність, вона не пішла у небуття разом з «учнівським» періодом електронних ЗМІ. Те, що редактори телебачення і радіо цього не розуміють або свідомо ігнорують подібну можливість, часом перетворює національний ефірний простір на щось подібне до «мінного поля»(Хоменко, [6, 262]).

У сучасному світі, що потерпає від загрози тероризму, небезпеки стихійних лих і техногенних катастроф, небезпека повторення досвіду «Війни світів» надзвичайно велика. Ризик цей поглиблюється тим, що співробітники телебачення і радіомовлення його не усвідомлюють. Моніторинг ефірного та кіберпростору, здійснений в процесі згаданого дослідження, виявив за період з 1998 року (початок спостережень) до нинішнього, 2011 року, п’ять достовірно доведених випадків відтворення у телевізійному і радіоефірі так званої «псевдоевристичної» моделі маніпулювання свідомістю, ізморфної тій, що використовувалася телеканалом «Імеді». Один з них пов’язаний з рекламною кампанією проти куріння (Франція, канали розповсюдження були як акустичними, так і аудіовізуальними), один – мав характер авангардистського експерименту в галузі кіномистецтва (Росія, але фільм,знятий в естетиці вигаданого репортажу, демонструвався і українськими каналами без посилання на фіктивний характер зйомок), три – транслювалися з комерційною метою. На жаль, саме ці три програми, позбавлені будь-якого етичного виправдання у вигляді суспільно корисної мети, були створені в Україні і стали складовою національного інформаційного простору. Йдеться про радіорекламу художнього фільму, подану як повідомлення про реальну авіакатастрофу, псевдодокументальний фільм про так зване «філіппінську хірургію» – по суті, рекламу квазімедичного шахрайства, яке призвело до загибелі кількох пацієнтів, і фальсифікований репортаж про захоплення заручників на військовій базі, знятий з метою підвищення рейтингів невдалого реального шоу. Серед введених в оману виявилося і українське Міністерство оборони. (Типологічні, структурно-композиційні, психо- і соціолінгвістичні особливості цих передач докладно проаналізовано у публікаціях: Хоменко [13; 14], Хоменко, Фоменко [15], Хоменко, Ревко [16]).

Зменшити вірогідність ризику масових афектів, спровокованих телевізійними і радіопрограмами можна, впроваджуючи інформаційні заходи з медіа екології. Здійснюючи масову раціональну психотерапію, мета якої – сформувати у аудиторії адекватну реакцію на передачі потенційного афективного впливу. Так, цикл драматичних радіомініатюр, які роз’яснювали на конкретних прикладах механізми небезпечної інформаційної діяльності, було створено на Українському радіо (автори – І. Хоменко, В. Фоменко, продюсер – А. Табаченко. Режисер – В. Обручов).

Трансляція подібних передач, очевидно, може тлумачитися як своєрідне соціальне щеплення, як спроба формування комунікаційного імунітету проти інформаційної інвазії. Але, як і в медицині, жодне щеплення не дає стовідсоткової гарантії від епідемії. Аби уникати медійних панік, не треба вводити цензуру і обмежувати право людей на інформацію. Досвід доводить, що навіть катастрофа національного масштабу може бути висвітлена чесно – і не викликати афективної реакції. Паніка виникає не тоді, коли говорять правду, а тоді, коли ту ж правду (іноді – неповну і перекручену) або повну вигадку свідомо подають за схемою, мета якої – знизити поріг критичності сприйняття навколишнього світу.
Висновки.

  • 1. Ініціювання медіа-афекту не залежить від рівня реальної небезпеки події, яка висвітлюється, для аудиторії.
  • 2. Репортажна стилістика, імітація реальних подій – не єдиний і не найважливіший чинник утворення медійної паніки. Механізм колективної паніки запускається завдяки певним нейрофізіологічним механізмам, пов’язаним зі зниженням критичності сприйняття дійсності.
  • 3. Протидія афектам, які ініціюються засобами масової комунікації, має бути скерована на дотримання медіа-етики і медіа-екології виробниками телерадіопродукції, а також на формування навичок адекватного сприйняття масової інформації аудиторією. Ці заходи не мають нічого спільного з обмеженням права особистості на інформацію, зокрема, цензурою.


Література:

  • 1. Crook Tim. The Psychological Power of Radio [Electronic resource ] / Tim Crook – Mode of access to the resource : http://www.irdp.co.uk/hoax.htm
  • 2. Wells O. The war of the world // The Mercury Theatre on the Air [Electronic resource] . – Mode of access to the resource. : http://www.mercurytheatre.info/
  • 3. Уэллс О. Война миров. Радиопостановка / О. Уэллс // Уэллс об Уэллсе ; пер. с англ. – М.: Радуга, 1990. – С. 268–283.
  • 4. Cantril H. The Invasion from Mars: A Study in the Psychology of Panic / Hadley Cantril . – Transaction Publishers, U.S. , 2005 . – 256 p . – [Illustrations]
  • 5. Докторов Б. Хэдли Кэнтрил – поллстер американских президентов / Б. Докторов . – Социальная реальность . – 2006 . - №2 . - [Электронный ресурс] . – Режим доступа . - http://socreal.fom.ru/
  • 6. Хоменко І. Оригінальна радіодрама: історія, теорія, практика [навч. посібник ; за ред. В. Я. Миронченка]. / І. А. Хоменко. – Київ: Нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2002. –320 с.
  • 7. Ганзелка И. К охотникам за черепами. / И. Ганзелка, И. Зикмунд. – М.: Молодая гвардия, 1960. – 288 с.
  • 8. Попов И. Радиотрибуна Арчибальда Маклиша // Радиоискусство: Теория и прак­ти­ка.-М.: Искусство.-1981.-С.91-120.
  • 9. Подкопаев Н. Радиопередача с точки зрения физиологии / Н. Подкопаев // Радиослушатель. – 1930. – № 18. – С. 3–14.
  • 10. Лилли Дж. Программирование и метапрограммирование человеческого биокомпьютера / Джон Лилли . Программирование и метапрограммирование человеческого биокомпьютера. Рам Дасс. Это только танец. – Пер. с англ. – К.: «София», Ltd., 1994. – 320 с.
  • 11. Лилли Дж. Центр Циклона. / Джон Лилли. Центр циклона. Рам Дасс. Зерно на мельницу . – Пер. с англ. – К . : «София», Ltd., 1993 . – 320 с.
  • 12. Андреева Г. М. Социальная психология : Учебник . – [2 изд., доп. и перераб.] – / Г. М. Андреева. - М .: Изд-во МГУ, 1988 . – 432 с.
  • 13 .Хоменко І. Псевдоевристичні форми авізуального і аудіовізуального мистецтва: проблема впливу на аудиторію. / І. Хоменко // Вісник чернігівського державного педагогічного університету. – 2003. – Випуск 21. – С. 181–185.
  • 14. Хоменко І. А. Дослідження чинників прихоапного впливу в медіа-контенті: методики. Програмне забезпечення, апаратура. / І. А. Хоменко // Актуальні питання масової комунікації . – 2007. – вип. 8 . – с. 54-59.
  • 15. Фоменко В., Хоменко І. Художньо-документальна програма («feature») з точки зору інформаційної безпеки. / І. А. Хоменко, В. І. Фоменко // Учёные записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. – Симферополь: 2005. – Т. 18 (57). – № 3. – С. 37–42.
  • 16. Ревко А., Хоменко І. Семантична складова сублімінального впливу:
  • спроба комп’ютерного дослідження «прихованого контенту» аудіопродукції//Стиль і текст. – 2007. – вип. 8. – с. 174-183. 
10
Ваша оценка: Нет Средняя: 10 (1 голос)
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.