facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Wiki
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip

СКЛАДОВІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВЗАЄМИН У ФОРМАТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

Автор Доклада: 
Овчар І. В.
Награда: 
СКЛАДОВІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВЗАЄМИН У ФОРМАТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

УДК 341.24+327.7

СКЛАДОВІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВЗАЄМИН У ФОРМАТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

Овчар І. В., кандидат політичних наук

Державний комітет архівів України

 

В статті розглядається політико-правовий контекст формування відносин між Україною і Росією. Вони включають складові міждержавної політики на двохсторонньому рівні, також формують інтеграційний курс держав на пострадянському просторі. Формат міжнародних відносин визначений законодавчими актами, але значною мірою залежить від політичної взаємодії двох держав.

Ключові слова: міждержавні відносини, міжнародна політика, політико-правовий аспект, Україна, Російська Федерація, СНД.

In the article the political and legal context of forming of relations is examined between Ukraine and Russia. They include the constituents of intergovernmental policy at two extraneous level, also form the integration course of the states on post-soviet space. The format of international relations is certain legislative acts, but largely depends on political co-operation two held.

Key works: intergovernmental relations, international policy, political and legal aspect, Ukraine, Russian Federation, the Commonwealth of Independent States.

 

Відносини на міждержавному рівні забезпечуються законодавчими актами та мають достатньо вагоме підґрунтя для визначення мотивів та підходів до різного розуміння і тлумачення того, що прописано в угодах. Концепт взаємин між Україною та Росією торкається характеру відносин як на міждержавному рівні, що створює окреме поле для поширення дискусій, однак з кожним роком більш формальними стають відносини в іншому форматі – на просторі СНД, які є досить структурованими і містять багаторічну законодавчу базу. Розуміння того, що законодавче забезпечення і політичні мотиви формування взаємин між Україною та Росією мають значні розбіжності на сьогоднішній день є фактом, який практично не заперечують дипломати та представники політичної еліти, які є виразниками таких взаємин. Залишається з’ясувати витоки міждержавних непорозумінь, проаналізувати хронологічну відповідність та показати мотиви політичної протидії у становленні відносин між Україною і РФ.

З часу розпаду Радянського Союзу найбільш проблемним є питання про стан і перспективи визначення українсько-російських відносин. Воно виходить за межі взаємин лише двох держав, визначається європейським контекстом і регулюється підписаними договірними заявами як на двосторонньому рівні, так і в рамках взаємодії країн-учасниць СНД. На рівні Співдружності такі взаємини є продуктом переходу з внутрішнього контексту у зовнішню площину, що надає їм первинного значення і обумовлює низку проблем через їх продуктивність та пріоритетність. Формат українсько-російських взаємин продукується внутрішніми чинниками і набуває більш чіткого регіонального виміру. У зв’язку з цим спроба надати об’єктивну оцінку досягнутому рівню міждержавної взаємодії України та Російської Федерації дозволяє розставити геополітичні акценти в регіоні, підтвердити та зафіксувати факт зміни геостратегічного становища обох держав, а, можливо, сформувати на їх основі певні заперечення, визначити політико-правові норми взаємодії в рамках СНД.

Сьогодні тема актуалізується через спроби представників російської влади продемонструвати важливість свого впливу на українську політику, задати тон історичних подій та відмежуватися від критики в цьому питанні європейських країн. Також взаємини України та Росії мають дві площини: міждержавну та міжнародну. Перша характеризує виключно відносини між двома державами, друга складова – розкриває зміст інтеграційної політики на пострадянському просторі, в тому стані, в якому її вдалося створити в рамках СНД і забезпечити функціонування зовнішньої політики.

Витоки міждержавних відносин слід визначати з перших договірних документів у яких були закладені умови та визначені мотиви і напрям подальшої співпраці. Говорячи про взаємини України та Росії в межах СНД, слід розпочати відлік такої двосторонньої співпраці з аналізу правових механізмів створення Співдружності. СНД як об'єднання 12 держав пострадянського простору виникла після розпаду СРСР відповідно до Мінської угоди (8 грудня 1991 р.), Алма-Атинської декларації та Протоколу до Мінського договору (21 грудня 1991 р.). Україна, не ратифікувавши Статут СНД від 22 січня 1993 р., юридично закріпила за собою статус держави-співзасновника СНД та її асоційованого члена. Акцентуючи увагу на правовому колі питань, слід вказати на відношенні інших держав до СНД. На сьогоднішній день членами СНД є 9 республік колишнього СРСР: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбекистан. Колишніми – стали Туркменістан (21 грудня 1991 р. – 26 серпня 2005 р.) та Грузія (23 жовтня 1993 р. – 18 серпня 2009 р.).

При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти згідно прописаного правового механізму. Органи СНД (галузевих органів налічується 73) мають суто консультативні та координуючі функції. Втім задекларовані принципи, які зафіксували момент створення СНД очевидно були визначені лише для дотримання міжнародних правових норм, що забезпечували гарантії щодо подальшого функціонування даного об’єднання держав. У питанні щодо українсько-російських відносин від початку створення СНД з'ясувалися дві протилежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієї організації, що у подальшому не могло не позначитись на форматі взаємин між державами.

 Позиція української сторони чітко визначена у Заяві Верховної Ради України, яка була проголошена після укладення Угоди про створення СНД. У ній, серед іншого, відзначалось, що «Україна заперечує перетворення Співдружності незалежних держав на державне утворення із своїми органами влади і управління. Україна заперечує надання Співдружності Незалежних Держав статусу суб'єкта міжнародного права. Координаційні інститути в рамках Співдружності не можуть мати владний характер, їх рішення є рекомендаційними. Здійснюючи зовнішню політику самостійно, Україна вступатиме в консультації з іншими державами СНД [2].

Російська Федерація, навпаки, розглядала і розглядає СНД як проміжну форму відновлення колишньої радянської державності, а в існуючому вигляді – як сферу домінування своїх інтересів. Російські геополітики дотримуються позиції, що орієнтація України на Захід і спроби від'єднатись від сфери впливу Росії призведуть до створення перманентного джерела внутрішніх конфліктів. Зазначимо, що значна частина таких конфліктів закладена у функціях і цілях, реалізація яких охоплює сфери: культурно-історичну, міжнародно-правову, економічну, військово-політичну та питання безпеки тощо. Кожна з вказаних функцій має подвійну природу (відцентрову та доцентрову) згідно з різними концептуальними схемами бачення СНД. В міжнародному форматі створення Співдружності забезпечило правове поле трансформацій колишніх радянських республік у незалежні держави та заклало основи переходу внутрішніх взаємин у зовнішні відносини.

Характер позиції Росії можна прослідкувати, аналізуючи Указ Президента Російської Федерації Б. Єльцина № 940 від 14 вересня 1995 р. «Стратегічний курс РФ щодо країн-учасниць СНД». У ньому визначені головні напрямки геополітичної стратегії держави щодо країн СНД, а пострадянський простір проголошено «зоною інтересів РФ». Це вказує на порушення норми про намір будувати відносини з країнами-членами СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права. Фактично, задекларована у договорах «інтеграція», на практиці означає «підконтрольний вплив», «підпорядкування» інтересам РФ [1, с. 35]. Розбіжність у декларуванні принципів міждержавних взаємин і реальному стані речей, різне прочитання документа впливає не лише на зміну системи відносин, а й визначає у них характер протистояння, постійних звинувачень та відсуває на другий план розуміння суті і змісту двосторонніх відносин як в рамках СНД, так і виключно на міждержавному рівні.

Окрім договірних засад на двосторонньому чи міждержавному рівні, відлік системної і цілеспря­мованої діяльності України у міжнародних відносинах можна вести з 1993 р., коли був прийнятий перший програмний документ у цій сфері – Постанова Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» [3]. У ній зафіксовано, як основні, такі завдання української дипломатії: утвердження України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності та недоторканності її кордонів; включення національного господарства у світову економічну систему; захист прав та інтере­сів громадян України, її юридичних осіб за кордоном; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера [3]. Тому жодні втручання і впливи ззовні у систему визначення та механізми ведення зовнішньої політики не допустимі. Ця норма закріплена і у Конституції України, зокрема, ст. 85 констатує, що «засади внутрішньої і зовнішньої політики визначає Верховна Рада України» [4, с. 21].

В «Основних напрямках зовнішньої політики України» зосереджується увага на тому, що у зв’язку з особливостями історичного розвитку та специфікою геополітичного положення України, домінантною двосторонніх відносин з прикордонними державами є українсько-російські відносини. Від їхнього характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і Російської Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі. Протидіючи будь-яким територіальним претензіям чи спробам втручання у свої внутрішні справи, Україна вживатиме всіх заходів для переведення стосунків з Росією в русло справжнього добросусідства, взаємоповаги і партнерства. В цьому контексті надзвичайно важливе завдання полягає в активізації діяльності, спрямованої на усвідомлення обома сторонами безперспективності і згубності курсу на конфронтацію в українсько-російських відносинах.

Україна, як одна із засновниць СНД, розвиває співробітництво з країнами-учасницями відповідно до положень Угоди про СНД із Застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України. Україна уникатиме участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити Співдружність в наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного характеру [3].

Наступним у хронологічній послідовності моментом визначення та ствердження відносин між Україною і Росією був Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, укладений між Україною і РФ у травні 1997 р., а також Українсько-російську Декларацію та Спільну заяву України і Росії. Однак на сьогодні договір України і Росії 1997 р. не виконується, або виконується незадовільно. Замість братерського співробіт­ництва зростає прагнення замінити терміни «партнерство» на «політичну асиметричну залежність» України від Росії. Пошук нового алгоритму співпраці зводиться до прагматичного політико-економічного бартеру. Але ми свідомо упускаємо з контексту статті механізми регулювання економічної, культурної та інших сфер, оскільки їх дотримання це продукт не лише взаємин України і Росії, а й впливу інших держав-суб’єктів співпраці у тій чи іншій сфері.

Слід відзначити, що нинішній етап розвитку відносин між Україною і Росією неможливо розглядати поза контекстом європейських інтегра­ційних процесів. Здійснення проголошеного Україною курсу на   європейську інтеграцію об’єктивно передбачає виведення всього комплексу українсько-російських відносин на якісно новий рівень, який не лише враховуватиме національні інтереси при налагодженні довгострокової взаємовигідної співпраці, а й ство­рюватиме необхідні передумови для вступу України до Євро­пейського Союзу. Аргументовано звучить твердження, що українсько-російські взаємини – не особиста справа лише наших двох народів і держав. Адже від рівня відносин між нашими країнами залежать безпека, стабільність у Європі. Україна – найбільша європейська держава. Росія – найбільша євразійська держава.

Інше питання в якому форматі будуть визначатися відносини між Україною і Росією, і яка роль у реалізації двосторонніх взаємин належить СНД. Акцентуємо увагу саме на питанні про двосторонні взаємини, адже в рамках Співдружності інтеграційні чинники можна помітити лише у такому контексті. Загалом, сімнадцять років існування СНД засвідчили, що Співдружність як інтеграційне об'єднання держав пострадянського простору так і не склалася. Прийняті її керівними органами понад 1000 документів фактично не діють. Координуючі інституції не впливають на розвиток країн СНД та не забезпечують прикладних умов співпраці. Негативну роль у цьому процесі зіграв фактор домінування російських інтересів, який не сприяє розгортанню необхідного потенціалу співробітництва [5]. СНД поступово перетворилася у багаторівневу структуру з різним ступенем участі в процесах інтеграції окремих країн, і фактично вже має біполярну полюсну структуру з акцентом на субрегіональну співпрацю про що свідчить, до прикладу, формування угруповання ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) у 1997 р. (з 1999 по 2005 рр. ГУУАМ, адже входив ще Узбекистан).

Подальша еволюція Співдружності до структури, аналогічної ЄС, значною мірою залежатиме від темпів, послідовності та результативності перетворень в Росії і Україні, рівня двосторонніх взаємин країн, які уконституювали дане об’єднання. Неподолані кризові соціально-економічні явища, особливо на тлі слабкої інтегрованості у світову економіку та зростання питомої ваги політичних ризиків у зв'язку з наступними президентськими виборами в Україні посилюють ймовірність небажаних сценаріїв розвитку ситуації. Вже достатньо очевидна наявність політичних сил, для яких питання визначення взаємин України та Російської Федерації у межах СНД є лише засобом політичного маніпулювання і декларативних заяв, які не несуть за собою ні практичних, ні юридичних наслідків.

Всупереч існуючим на сьогоднішній день твердженням, що інтеграція України спрямована на європейський вимір, стверджуємо, що комплексний інтеграційний процес в значній мірі буде залежати від двох чинників: вироблення стабільного паритетного діалогу у взаєминах з державами колишнього СРСР і розвитку механізмів інтеграції з європейською спільнотою. Причому вказані фактори мають реалізовуватися за схемою конвергентного, а не паралельного або конфронтаційного руху. Враховуючи нестабільність та непослідовність, які обумовлюють і характеризують взаємини між учасниками СНД, припускаємо, що тривалість розбудови такої системи взаємовідносин сумірна тривалості процесу входження України в європейські структури.

Укладення низки угод між Україною та Російською Федерацією за межами СНД є свідченням розширення двосторонньої співпраці, ознакою результативної та продуктивної роботи. Але не логічним вважаємо той факт, що при не виконанні попередніх договорів та відсутності механізму взаємовигідної співпраці, підписуються інші домовленості, ведуться постійні дипломатичні переговори й зустрічі на найвищому рівні. Також не піддається міжнародним правовим складовим намагання РФ долучитися до формування української політики, вплинути на погляд історичних подій, підлаштувати під вигідну Росії економічну політику, включити до переваг міждержавної співпраці релігійне питання тощо.

Вважаємо за необхідне виділити складові, які є найбільш вагомими при визначенні законодавчого забезпечення та політичних мотивів українсько-російських відносин:

- ЄС теж є міждержавним об’єднанням, засади функціонування якого визначені не лише теоретично, а й реалізуються практично. СНД не міг і не може бути співставленим з ЄС лише тому, що в основі створення лежала не ідея існування дієвого механізму забезпечення міждержавних відносин, а ставилась мета не втратити контроль Росії над державами пострадянського простору, а також можливі впливи на країні Європи через прикордонні зони країн-учасниць СНД та їх відносини з державами ЄС;

- ми не випадково в статті зосереджуємо увагу на українсько-російських відносинах у межах СНД. Зважаючи на кількісний показник домовленостей, якісний стан питання не мав би дійти до взаємних звинувачень, про які інформують ЗМІ. У даній статті свідомо упустили зміст відносин між Україною та Росією, які не стосуються Співдружності, бо там глибина проблемних питань і можливість надати їм формального значення сягає ще далі. При збереженні такого стану речей, незабаром потрібно буде окремо аналізувати не дві площини питань: відносини в рамках СНД і на двосторонньому рівні, а чотири – надаючи кожній з зазначених договірний характер і визначати міру, можливість, доцільність та проблематичність практичної здійсненності підписаних документів;

- потрібно сказати, що правові основи домовленостей між Україною та Росією в межах СНД не спрямовані на те, щоб виробити єдину і цільову політику взаємодії. За 19 років практично не напрацьовані схеми і механізми взаємодії між Співдружністю Незалежних Держав та іншими структурами державних об’єднань, зокрема ЄС. Тому логічним видається питання про необхідність існування СНД, її фактичну здатність представляти інтереси держав-учасниць у будь-якому форматі внутрішніх і зовнішніх взаємин;

- правових мотивів появи конфліктних ситуацій в рамках двосторонніх відносин між Україною та Росією немає. Незрозумілим залишається політичне поле таких дискусій. Адже мова йде про міждержавні відносини, формат яких чітко визначений договірною базою, мотивами та необхідністю співпраці, а тому має бути дотриманий.

Загалом, засади українсько-російських взаємин на сучасному етапі мотивуються та реалізуються політичним підтекстом, упускаючи багаторічну процедуру вироблення правових норм та механізмів взаємодії як у межах СНД, так і на міждержавному рівні. Це порушує контекст геостратегічної співпраці та баланс інтеграційної політики України і Росії.

 

Література:

1. Ткаченко В. Співдружність незалежних держав та національні інтереси України / Володимир Ткаченко. – К.: Інститут громадянського суспільства, 1998. – 100 с.

2. Заява Верховної Ради України з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність незалежних держав // http://www.uz.gov.ua/

3. Постанова Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України», № 37 від 02.07.1993 р. // <http://www.rada.gov.ua/>

4. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 1 серпня 2008 р. – К.: Видавництво Паливода А.В., 2008. – 48 с.

5. Українсько-російські відносини: зліти та падіння. – К.: Знання України, 2007. – 24 с.

0
Ваша оценка: Нет

The analysis

Scientific research is ascertaining the nature. Findings are adequate. Report deserves the attention of scientists and practitioners.
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.