facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Wiki
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip

НОВІ РЕСУРСИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ТА МЕТОДИ ЇХ УПРАВЛІНЯ

Автор Доклада: 
Кардаш О.М.
Награда: 
НОВІ РЕСУРСИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ТА МЕТОДИ ЇХ УПРАВЛІНЯ

УДК 330.322

НОВІ РЕСУРСИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ТА МЕТОДИ ЇХ УПРАВЛІНЯ

Кардаш О. М., старший викладач

Рівенський інститут ВНЗ Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"

 

В статті аналізуються сучасні тенденції розвитку соціально-економічної системи, досліджуються її ключові ресурси та відповідні методи їх управління, пропонується авторське бачення проблеми організаційного ресурсу в сучасних умовах, також шляхи їх вирішення.

Ключові слова: економіка знань, інновації, знання, інтелектуальні ресурси, менеджмент, організаційний ресурс.

In the article is analyzing the modern trends of social and economic system, it is researching its key’s resources and appropriate methods of management, it is proposing an author's vision of problem of organizational resource in modern terms, and the ways of their determination.

Key words: economy of knowledge, innovations, knowledge, intellectual resources, management, organizational resource.

 

Перше десятиліття ХХІ століття характеризуватиметься в історії людства як період значних фінансових та економічних потрясінь, що викликано трансформаційними змінами парадигми соціально-економічного розвитку. Як наслідок цей процес актуалізував питання пошуку нових механізмів, методів та ресурсів, які в абсолютно нових умовах постіндустріального світу повинні забезпечити новий виток економічного та соціального росту. Саме процес переходу від індустріальної до постіндустріальної ери більшість вчених, дослідників та науковців асоціюють з теперішнім часом. Поряд з тим, у розвинених країнах контури нової ери останніми роками чітко вимальовуються. Зокрема, деякі дослідники постіндустріальну еру характеризують з наступними якостями: «люди працюють мозком замість рук, комунікаційні технології створюють глобальну конкуренцію, нововведення важливіші за масове виробництво, інвестиції вкладаються скоріше у нові концепції або засоби їх створення, ніж у нові машини і постійним є лише швидкі зміни»[1, с.20]. Звідси виникає потреба в якісно нових підходах та методах у формуванні організаційної системи управління як на мікро- так і на макрорівнях. З цього приводу слід згадати американського президента А. Лінкольна, який зазначав: «Догми спокійного минулого не будуть працювати у шаленому майбутньому. Якщо ми взялись за нову справу, ми повинні інакше думати та діяти» [2, с.25].

Таким чином, створити ефективні конкурентні переваги у новій економіці можливо лише на основі нових ресурсів та нових методів пошуку, накопичення та їх використання, а отже, нових підходів та методів організації системи управління. Головним і найціннішим ресурсом «нової економіки» являтимуться не дорогоцінні метали, не дешева робоча сила і навіть не природні ресурси, а невідчутне на дотик, а не помітне на вигляд, але найвідчутніше за ефектом - інтелект та знання.

Як зазначає відомий вчений Ікуджиро Нонакі: «Єдиним надійним джерелом конкурентних переваг є знання. Коли змінюються ринки, з’являються нові технології, збільшується кількість конкурентів, в таких умовах товари старіють майже протягом ночі, успішними підприємствами стають ті, що послідовно створюють нові знання, широко застосовують їх в усіх організаціях і швидко перетворюють у нові технології та продукти»[3].

Поряд з тим важливість знань, інтелекту, інформації у конкурентній боротьбі останніми роками займає передове місце в програмах, та різноманітних механізмах забезпечення економічного росту як на рівні підприємства так і на міжнародному глобальному рівні. Зокрема, згідно з експертними оцінками спеціалістів в області інформатики, з середини минулого століття, об’єм знань, якими володіє людство, подвоюється кожні 20 років. За даними Е.В. Попова і М.В. Власова, із всього об’єму знань, виміряних у фізичних величинах, якими володіє людство, 90 % отримані за останніх 30 років, також 90% від загальної кількості вчених та інженерів, підготовлених за всю історію цивілізації, являються нашими сучасниками. Це одна з найбільш явних ознак переходу від економіки, яка базується на використанні капіталу і природних ресурсів до економіки, яка основана на знаннях[4].

Також, з цього приводу, слід відмітити дослідження світового банку за даними якого близько 80% багатства всього світу має нематеріальну форму. Тобто, у дечому «віртуальне багатство» існує тільки в умовах відповідної світобудови, геополітичного балансу сил, системи національних та наднаціональних інститутів, а саме прийнятих правил гри і наявного статус-кво. Левова частина цього багатства належить саме країнам з високими доходами населення. Нематеріальні активи володіють цінністю рівно настільки, наскільки підтримуються норм інститутів, які захищають нематеріальні активи від знецінення[3]. За даними іншої всесвітньо відомої організації ЮНЕСКО, у найбагатших двадцятьох країнах світу працює 95% вчених всього світу і саме в цих країнах дохід на душу населення щорічно зростає на 200 доларів, а в усіх інших, де працює лише 5% вчених світу, щорічне зростання доходів складає тільки 10 доларів[1, с.21].

Особливо актуалізується роль знань, інтелектуальних цінностей в сучасних кризових умовах, проте як засвідчує практика останніх років, не всі країни у змозі використати цей ресурс у конкурентній боротьбі. Оскільки створити та використати такі ресурси можливо лише за наявності відповідної інституційної сфери, своєрідної системи перетворення певних інформаційних потоків у нові знання. На думку японських вчених І.Нонаки і Х. Такеучи, «інформація – це потік повідомлень і, хоча знання створюються з цього потоку, воно знаходиться в залежності від думок та переконань його власника. Розуміння цього положення призведе до того, що знання у вищій степені пов’язані з людською діяльністю»[4]. Проте, щоб віднести показання до знань, ці показання повинні пройти відповідну експертизу та отримати відповідну оцінку якості. В якості експерта повинен виступати встановлений інститут (група людей, публікації, патенти тощо).

Отож сучасний розвиток економіки все більш уособлюється у посиленні значення людського капіталу в індивідуальному і суспільному виробництві, оскільки головним джерелом, та носієм знань, являється людина. Як наслідок, цілі і задачі сучасної економіки досягаються і ефективно вирішуються лише у тому випадку, якщо одночасно з цим, здійснюється реалізація людського розвитку. Можна констатувати, що онтологією сучасної економіки являється нова якість розвитку людського капіталу як критичного фактора відтворення інновацій.

Таким чином, цей процес вніс значні корективи у систему моделювання управлінських процесів. Зокрема, під впливом цілої низки факторів, змінилися межі, структура, методи сучасного менеджменту, збагатили його новими якостями, характеристиками та принципами.

Поряд з тим, видатний класик менеджменту П.Друкер, прогнозуючи майбутнє, зазначив, що: «знання різко підвищують мобільність ресурсів. Кваліфіковані працівники на відміну від не кваліфікованих, що зайняті у виробництві, володіють засобами виробництва: вони є носіями знань, відповідно звільняючись забирають інформацію з собою. У той же час, потреби організації у знаннях, ймовірно будуть постійно змінюватись. У результаті, в розвинених країнах, численна кількість важливої робочої сили, і найбільш високооплачувана її частина буде складатися з людей якими неможливо «керувати» в традиційному розумінні цього слова. В багатьох випадках їх навіть не будуть вважати співробітниками організацій, де вони працюють, а скоріше підрядниками-експертами, консультантами, працівниками з частковою зайнятістю, партнерами у спільному підприємстві та ін.. Дедалі більша кількість таких людей стане ототожнювати себе зі своїми знаннями, а не з організацією, яка сплачує їм заробітну плату»[5, с. 307-308].

Така тенденція може носити певний загрозливий характер для сучасного менеджера. Як наслідок, у цьому контексті, слід здійснювати своєрідну політику диверсифікації, мотивувати працюючий персонал до самоосвіти, до самовдосконалення, шляхом створення різного роду стимулів та заохочень. Адже, саме освіта перетворює людину в більш продуктивного працівника, розвиває у ньому «підприємницькі» здібності, робить його кращим організатором. Цей феномен одержав назву «розподільчого ефекту», ефекту освіти. Так, за твердженням Б. Чисвика: «робоча ефективність пов’язана зі здатністю виконувати визначене коло завдань; розподільча ефективність пов’язана зі здатністю приймати правильні рішення». На макрорівні, це призводить до того, що підвищується «адаптаційний» потенціал економіки. Швидке впровадження інновацій підвищує ефективність діяльності даної фірми, а значить стимулює конкуренцію у даній галузі, внаслідок чого підвищується продуктивність праці, а отже стимулюється економічне зростання. Уданому випадку, економічне зростання забезпечується тим, що особи з більш високим рівнем освіти швидше й ефективніше реагують на нові можливості, що відкриваються у ході науково-технічного прогресу[5, с.183 ].

Подібні міркування закладенні в інноваційній теорії лауреата нобелівської премії австро-американського економіста Фридриха Август фона Хайєка. Поряд з тим на його думку, головним механізмом який активізує процес пошуку нових ідей та їх реалізації, являється своєрідна конкурентна сфера. Зокрема в концепції «розсіяного знання», яку він вважав одним із основних своїх відкриттів, зазначається що ключовою умовою для виникнення нових інноваційних ідей є наявність конкуренції та ринку. Конкурентний ринок дозволяє ефективно, використовувати великий об’єм конкретних та абстрактних знань, які розсіяні серед значної кількості членів суспільства. «Економічна проблема – це проблема найефективнішого використання наявних у нас ресурсів. Наша задача – забезпечити найефективніше використання знань, якими володіють реально існуючі люди»[3].

Таким чином, проблема сучасного менеджменту полягає у наступному: по-перше, створення максимально-ефективного середовища для розкриття потенційних можливостей креативного мислення, працюючого персоналу; по-друге, розроблення ефективного механізму використання наявного інтелектуального потенціалу підлеглих; по-третє, організації системи постійного навчання та підвищення кваліфікації, оскільки у межах світового господарства змінюється структура праці, трудових відносин, зайнятості населення, що призводить до появи нових професій та нових видів діяльності. Щорічно у світовому господарстві відмирає близько 500 і виникає понад 600 нових професій. Оптимальний строк ефективності набутих знань і кваліфікацій знизився до 5-7 років, а у галузях, які визначають науково-технічний прогрес, до 2-3 років. Така ситуація потребує неперервного підвищення кваліфікацій та перепідготовки працівників спрямованих, у першу чергу, на формування їхнього інноваційно-технологічного потенціалу, інноваційної культури, орієнтованих на генерування, сприйняття, підтримку нових знань, готовність і здатність реалізувати нововведення.

Отож, сучасні тенденції соціально економічного розвитку вимагають від організаційно-управлінського ресурсу більшої гнучкості, здатності пристосовуватись до швидких змін, нових вимог часу, а головне, виявлення, та використання нових можливостей. Досягнення такого рівня слід чітко уособлювати з постійним примноженням інтелектуальної складової як окремого керівника, працівника, чи цілого колективу. Адже, як відзначає В. Келле: «Створення сприятливого духовного клімату для інтелектуальної творчої праці, для розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності, для позитивного сприйняття суспільством технологічних нововведень, що відповідають його інтересам, нових виробів тощо, вимагає налагодження нових соціокультурних ціннісних орієнтацій суспільства, яке поки не повністю усвідомлює перспективність саме цього шляху розвитку»[1, с.36]. В доповнення слід відмітити, що задача формування інноваційно-інтелектуальної свідомості, як у працюючого персоналу та і в суспільства в цілому, являється ключовим успіхом економічного розвитку у ХХІ столітті.

 

Література:

1. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна. /Монографія// Під заг. А.П. Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В.П. Сименоженка. – Київ 2004.-261с.

2. Федулова Л.І. Актуальні проблеми менеджменту в Україні. /Монографія// Любов Іванівна Федулова - К.: «Фенікс», 2005.-320с.

3. Модели посткризисного развития: глобальная война или новый консенсус. Международное исследование ноябрь 2009 – январь 2010 «Институт посткризисного мира» 126 с.

4. Кузык Б.Н. Неэкономические грани экономики: непознанное взаимовлияние [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.imepi-eurasia.ru/news.php?id=229

5. Федулова Л.І. Економіка знань: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / Любов Іванівна Федулова ; НАН України; Ін-т екон. та прогнозув. НАН України. – К., 1009.- 600с.

0
Ваша оценка: Нет
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.