facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Wiki
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip
Перевод страницы
 

РЕЦЕПЦІЯ ВАСИЛЯ СТУСА ЯК ТЕКСТУ УКРАЇНСЬКОЮМАСОВОЮ КУЛЬТУРОЮ

РЕЦЕПЦІЯ ВАСИЛЯ СТУСА ЯК ТЕКСТУ УКРАЇНСЬКОЮМАСОВОЮ КУЛЬТУРОЮ
Колодкевич Галина Halyna Kolodkevych, кандидат филологических наук, доцент

Киевский международный университет , Украина

Участник первенства: Национальное первенство по научной аналитике - "Украина";

Открытое Европейско-Азиатское первенство по научной аналитике;

У статті досліджено феномен сприйняття масовою культурою поезії В. Стуса та власне постаті автора, що стала своєрідним різновидом тексту. Символічна біографія сприяла конструюванню авторського міфу. Простежено сприйняття образу Стуса через візуальне мистецтво (малярство, скульптура, графіка) та в контексті масової культури покоління «шістдесятництва».

Ключові слова: масова культура, міф, символічна біографія, ідеологія, поезія, В. Стус.

The article investigates the influence of mass culture on the perception of V. Stus's poetry and figure. The author became a kind of text, and his symbolic biography contributed to the construction of the author's myth. It is examined the perception of Stus's image through visual arts (painting, sculpture, graphics) and in the context of mass culture of the generation of the «sixties».

Keywords: mass culture, myth, symbolic biography, ideology, poetry, V. Stus.

 

Рецепція творчості В. Стуса в українському суспільстві почалася на початку 1990-х років, його тексти одразу намагалися тиражувати у світлі культури дисидентів, хоча поет завжди свідомо відмежовував естетичні проблеми від громадсько-політичних. Найчастіше життя В. Стуса порівнювали із долею Т. Шевченка, тому на сприйняття поета ХХ століття одразу було накладено романтизовану образно-символічну матрицю канону Шевченка. Навіть Ю. Шевельов, один із перших критиків доробку В. Стуса, проводить ці паралелі в праці «Трунок і трутизна». Одним із головних конфліктів у цій ситуації є протистояння народництва як ідеології, що панувала українській літературі впродовж усього ХІХ століття й остаточно не була подолана культурою модернізму в ХХ столітті, та реальних естетичних вимірів тексту.

Маскультура для творення письменницьких міфів і конструювання «своїх» Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки тощо обирає такі традиційні формули:

•ідеальна біографія;

•служіння народу;

•жертовність (образ страждання).

Тому в школах біографічні відомості про письменників звучать досить однотипно. Якщо хтось із літературознавців намагався посягнути на розвінчування канонізованого образу письменника, його праці зазнавали гострого осуду, як це трапилося зі студіями Г. Грабовича, С. Павличко, Т. Гундорової тощо.

Тексти В. Стуса не змогли підживити ґрунт для продовження цієї ролі народного поета, адже він один із небагатьох в історії української літератури, що намагався подолати надмірну патетику, якою зловживали його сучасники і попередники. Такий горизонт очікування виявився недостатнім, що й підсумував Ю. Андрухович: «Він — не народний поет. Він аж ніяк не піддається (не хоче піддаватися!) традиційному вкраїнському тиражуванню. Його вірші не стали народними піснями, вони не здатні витискати щиру сльозу». Проте масовій культурі не властивий герменевтичний «рух від тексту», тому на передній план виходить моральний авторитет, який розбудовується у свідомості за принципом агіографії.

В. Стус ще за життя усвідомлював непересічність ситуації, в якій опинився, тому у в’язниці починається формування авторського міфу. Пізніше символічне життя почне працювати не на користь прочитання тексту. Це вдало визначив Ю. Шевельов: «Парадоксально, але правда: героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета. <…>не треба забувати про інше, не тільки українське, а й загальнолюдське, не тільки часове, а й тривале в поезії Стуса». Елементи творення авторського міфу яскраво втілені в епістолярній спадщині. Із листа до дружини (від 14.02.1978): «Ми з тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна». Не слід забувати, що ці слова належать людині, яка не мала особливого визнання в тогочасному суспільстві. Мабуть, не потребує підтвердження той факт, що епістолярна спадщина В. Стуса не лише була спрямована до рідних і друзів, адже деякі листи до дружини і сина подекуди насичені таким інтелектуальним багажем, різноманітними переживаннями духовних прозрінь, творчих інсайтів, що навіть і зараз не завжди знаходять свого адресата, перебуваючи в стані зависання, очікування. Саме тут бачимо початки зародження своєрідного авторського міфу, який пізніше підхопили (не завжди вдало) літературознавці. Часом це нагадує своєрідну «канонізацію», наділяючи поета рисами «ще двох мучеників: Тараса Шевченка (смерть в 47 років) та Ісуса Христа (ChriSTUS, як дещо іронічно підмітив К. Москалець, арешт у 33 роки), нетлінність тіла, як було виявлено під час ексгумації тощо. Афіша вистави «Стусове коло»  також акцентує на життєвій долі поета, зображуючи символічний терновий вінок із колючого дроту. Отже, перефразовуючи К. Леві Строса, поет став продуктом і героєм свого власного міфу. 

Зовнішність В. Стуса яскраво вирізнялася і також вплинула на конструювання образу поета. Скульптор Б. Довгань у спогадах зазначає, що ще до знайомства зі Стусом кілька разів помічав його в Києві, не підозрюючи, що 1969 року буде ліпити Стуса з натури. Скульптор підкреслює в ньому дві риси: мужність і спокій. Художник і друг Стуса О. Заливаха, що оформлював збірку «Палімпсести», на початку 1990-х створив «Портрет Василя Стуса». Це спонукало автора виокремити основні риси: «Я не бачив, щоб він сміявся. Я пізніше думав над цим. Я бачив багато картин, де Ісус Христос посміхається до дітей. Але я, як і будь-хто інший, не бачив картин, де б він реготав. Стус міг посміхнутися в якусь хвилю, а загалом це був постійно зосереджений чоловік». О. Заливаха виконав полотно в експресіоністичній колористиці, глибокі суцільні лінії зосереджують увагу на чолі образу Стуса, де прописано детально м’язову систему. Отже, картина формує образ, що втілює інтелектуальну силу особистості.

Революція Гідності 2013 – 2014 рр. новою хвилею активізувала творчість масової свідомості, виокремивши тих постатей в українській історії, які не лише є моральними авторитетами, але й досі формують осердя національної ідеї як боротьби. На вулиці М. Грушевського художник Sociopath втілив трилогію графіті «Ікони Революції» («Вогонь запеклих не пече» Т. Шевченко,«Хто визволиться сам, той буде вільний» Леся Українка, «Наше все життя – війна» І. Франко), яка, як відомо, вдало спонукала до реалізації «філософії чину». Натомість на Майдані Незалежності, що був втіленням мирного протесту й спокійної моральної непоступливості, на плакаті було зображено В. Стуса з промовистим підписом: «Я з вами». Ці слова – ремінісценція поетичних текстів:

                                   Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

                                   сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

                                               *          *          *

                                   Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —

                                   стояти. Тільки тут.

Літературознавці, послуговуючись хронологічним чи іншими принципами, часто розглядають напрацювання В. Стуса як частину культури «шістдесятництва», яка мала яскраво виражений масовий характер. Таким чином і вибудовується образ Стуса в шкільній програмі. Однак творчість поета яскраво вирізняється з тих літературних міфів, котрі розвивалися в 1960-х – 1970-х рр. Її складно віднести як до шістдесятництва, так і до творчості дисидентів, адже в естетичному, філософсько-етичному та інших сенсах ця поезія вийшла на якісно інший рівень духовних пошуків.

Шістдесятництво було надзвичайно різноманітним і бурхливим, воно засвідчило новий виток культурного відродження. Складно вирізнити загальні риси, які б поєднували це строкате мистецьке явище. Проте беззаперечною ознакою є налаштованість письменників на зацікавлення і сприйняття (із різним рівнем заглибленості) чужих культур і відновлення національної історичної та літературної пам’яті (повернення письменників 1920-х рр.). Індивідуальність цього періоду втілює екстравертний тип митця, що схильний до експериментів і гри (І. Драч). Яскраво вирізняється митець-ентузіаст, який оптимістично налаштований до світу і, попри мотиви, пов’язані з наслідками війни (Ліна Костенко), трагічні профетичні мотиви (В. Симоненко), не втрачає зацікавленості до змін. Парадокс, але один із перших і досі найвідоміших дослідників творчості В. Стуса – Ю. Шевельов не залишив жодних матеріалів про це покоління. Він не приховував, що «шістдесятники – ні материкові, ні еміграційні, за винятком В. Стуса і декількох критиків <…>, – ніколи його всерйоз не цікавили». Це, звичайно, вказує на суб’єктивність, особисті вподобання дослідника, проте залишається фактом, що спонукає до роздумів. В. Стус безперечно цікавився життям шістдесятників, після переїзду в Київ він активно відвідував літературні вечори, завдяки аспірантурі почав спілкуватися з І. Світличним, який справді був втіленням цього періоду. Згодом ці стосунки переросли в справжню дружбу. У них були схожі естетичні погляди, приміром, І. Світличний у літературно-критичній статті також занепокоєний небажанням сучасних письменників зростати на кращих зразках світової літератури: «<…> поети в Україні роблять це (розширення рамок поетичної провінційності. – Г. К.) не стільки засвоюючи чужомовні поетичні надбання, скільки розвиваючи власні поетичні традиції». Саме тому творча і літературознавча спадщина В. Стуса та І. Світличного засвідчують «спробу дистанціюватися від української традиції, своєрідну деконструкцію такого негативного феномена, як обожнювання національного мономіфу». Для переформування, розширення свідомості й текстів письменників вони постійно займалися перекладами.

Крім того, на тлі літературного покоління шістдесятництва, важливою залишається проблема маніпуляції національною ідеєю, а особливо темою національної трагедії, що повсякчас знаходила вияв у різних літературних текстах кожної епохи. У листі до сина В. Стус, роздумуючи над драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня», наголосив: «Уся література – це оповідь про трагедію. Трагедію життя, яку література вчить не відчувати як трагедію». Такого трагічного оптимізму якраз, на думку поета, бракувало у нашому письменстві; натомість воно культивувало поетику «витискання сльози» (Ю. Андрухович). Не спроможність української літератури славити життя спровокувало вироблення своєрідного стилю, що став і певним анахронічним масовим відголоском романтичної поетики у наступних періодах української літератури. У листі до А. Малишка В. Стус вказує на цю особливість і у шістдесятників: «Я читав вірш Д. Павличка “Ти зрікся мови рідної”. Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше». Натомість наводить приклад Г. Сковороди, який, за визначенням В. Стуса, звільнився від масовості, «відбив геніальну душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди».

Закономірність таких процесів у літературі 1960-х – 1970-х рр. складно заперечити. Хоч і відбувався певний перегляд канонів, ще не сформувалася нова школа у літературознавстві та письменстві. Про зв'язок соцреалізму з «втіленням» національної ідеї у текстах письменників влучно зауважує Л. Плющ. Літературознавець зазначає: «Соцреалізм дуже легко перейшов у нацреалізм. Це яскраво демонструє той факт, що форма важливіша за зміст. Дуже легко змінити ідеологію, ідею твору, дуже легко соц- замінити на нац-. Але прийоми ті самі, соцреалістичні. Основне в соцреалізмі – це заміна образів гаслами, якимись твердженнями. Правильними чи неправильними – не має значення. Це не образна, а пропагандистська література. І тому так легко відбулася заміна одних гасел іншими, форма-бо залишилася». В. Стус виявився надзвичайно чутливим до елементів соцреалізму, які не могли не проникати у творчість шістдесятників, інколи у відкритій, свідомій, інколи в завуальованій формі повнокровно функціонувати. Приміром, новий естетичний ідеал із типово радянською настановою на сліпий безпідставний та показовий оптимізм, патетикою утвердження нового життя. Приміром, В. Стус гостро реагує на такі риси у збірці Л. Костенко: «Багато любови, непристойно багато любови, яка здобувається й на таке:

              Я не люблю нещасних. Я щаслива.          

Слава Богу, ми з Їваном (І. Світличний. – Г. К.) не нещасні. У кожному разі набагато щасливіші за багатьох киян! Отже, чисто в принципі, “я не люблю нещасних” – фе. Їх не треба любити. Їх треба не забувати. Їм і допомогти можна, як є чим. Але – не люблю?..»

Із іншими шістдесятниками в період перед ув’язненням він хоч і багато спілкувався (І. Дзюба, Ю. Бадзьо, А. Горська, О. Заливаха, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська), проте більше був зосереджений на своїй творчості, перекладах, провадив розмови в основному мистецького характеру, не розпорошувався. Його мислення здавалося нестандартним, вирізнявся «гострим і чітким розумом», проте з дивовижним «спокоєм і поблажливістю» до співрозмовника. Про таку нетипову для шістдесятника пасивність, інтровертизм В. Стуса – адже ця культура насправді прагнула до «клубності», згуртованості, «трибунності», комунікативності – згадує Є. Сверстюк: «В. Стус був більше зосереджений в собі. <…> Він був дуже доброзичливий. І я це приймав як певну пасивність в міжлюдських стосунках. Тобто та пасивність, яка випливає з інтенсивного внутрішнього життя». До речі, Є. Сверстюк якраз активно відстоює позицію про «нешістдесятництво» В. Стуса, мовлячи про це чи не в усіх свої статтях і виступах.

Підсумовуючи, слід зауважити, що перша згадка про В. Стуса в офіційній пресі України була аж 1988 року, лише посмертно, в 1990-х рр., він був включений в український літературний процес. Більшість письменників про нього дізналися лише 1989 року, після перепоховання, проте радше як про правозахисника, аніж поета, тому не дивно, чому він не «вписується» в покоління «шістдесятництва» і чому масова культура не змогла примирити Стусове розмежування естетичних та політико-громадських проблем. В. Стус своєю творчістю втілив трагедію існування особистості у ХХ століття. Це якраз той приклад, коли історію і літературу творить постать (постаті), а не ефемерний колектив, у закритому, проте наповненому свободою і розмовами зі світовими мистецькими здобутками духовному просторі.

 

Література:

  • 1. Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості / Юрій Андрухович. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2006. – 128 с.

  • 2. Бедрик Ю. Василь Стус: проблема сприймання / Юрій Бедрик. – К.: Бібліотека українця,1993. – 80 с.

  • 3. Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упоряд. Л. Світлична, Н. Світлична. – К.: Видавництво «Час», 1998. – 572 с.

  • 4. Забужко О., Шевельов Ю. Вибране листування на тлі доби: 1992 – 2002: з додатками, коментарями, причинками до біографій та іншими документами / Оксана Забужко, Юрій Шевельов. – К.: Висока Полиця, ВД Факт, 2011. – 504 с.

  • 5. Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. / Упоряд. Б. Підгірний. – Тернопіль: «Підручники і посібники»,  2002. – 336 с.

  • 6. Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 2. / Упоряд. Б. Підгірний. – Тернопіль: «Підручники і посібники», 2003. – 320 с.

  • 7. Світличний І. Серце для куль і для рим: Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті / Іван Світличний – К.: Рад. письменник, 1990. – 581 с.

  • 8. Стус В. Твори у 4 т. 6 кн. Т. 6. Кн. 1 / Василь Стус. – Львів: Просвіта, 1994. – 496 с.

  • 9. Стус В. Твори у 4 т. 6 кн. Т. 6. Кн. 2 / Василь Стус. – Львів: Просвіта, 1997. – 262 с.

  • 10. Стус Д. Життя як творчість / Дмитро Стус. – К.: Факт, 2005. – 365 с.

  • 11. Шарговська О. Леонід Плющ: «Соцреалізм дуже легко перейшов у нацреалізм» [Електронний ресурс] / Олена Шарговська. – Режим доступу до джерела: http://litakcent.com/2008/12/24/socrealizm-duzhe-lehko-pereyshov-u-nacrealizm/

  • 12. Шевельов Ю. Трунок і трутизна / Юрій Шевельов // Ю. Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 1151 с. – С. 1040 – 1075.

0
Ваша оценка: Нет Средняя: 6.8 (4 голоса)
Комментарии: 2

Воропаева Татьяна Сергеевна

Шановна пані Галино! Сердечно дякую Вам за статтю! Для України і всього українства В. Стус - це видатна історична особистість. Бажаю Вам успіхів у Вашій роботі! З повагою, Воропаєва Т.

Аязбекова Сабина Шариповна

Достаточно неожиданное включение поэтического творчества Стуса в состав массовой культуры. Думается, что современным исследователям есть о чем подумать: понятие "массовая культура" нуждается в своем переосмыслении, оно должно вытекать из реалий нового мира, новой политической ситуации, новых процессов в развитии культуры. Спасибо! Успехов!
Комментарии: 2

Воропаева Татьяна Сергеевна

Шановна пані Галино! Сердечно дякую Вам за статтю! Для України і всього українства В. Стус - це видатна історична особистість. Бажаю Вам успіхів у Вашій роботі! З повагою, Воропаєва Т.

Аязбекова Сабина Шариповна

Достаточно неожиданное включение поэтического творчества Стуса в состав массовой культуры. Думается, что современным исследователям есть о чем подумать: понятие "массовая культура" нуждается в своем переосмыслении, оно должно вытекать из реалий нового мира, новой политической ситуации, новых процессов в развитии культуры. Спасибо! Успехов!
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.