facebook
twitter
vk
instagram
linkedin
google+
tumblr
akademia
youtube
skype
mendeley
Wiki
Global international scientific
analytical project
GISAP
GISAP logotip

ДО ІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСНОВНИХ ПРОБЛЕМ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Автор Доклада: 
Петренко В.П.
Награда: 
ДО ІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСНОВНИХ ПРОБЛЕМ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

УДК 339.342

ДО ІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСНОВНИХ ПРОБЛЕМ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Петренко Віктор Павлович, д-р е. наук, проф.
Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

Зроблена спроба ідентифікувати і описати ключові проблеми інтелектуалізації українського суспільства як основи його подальшого інтелектуально-інноваційного розвитку.
Ключові слова: суспільство, управління, ресурси, розвиток, проблема, інтелектуалізація, інтелектокористування.

An attempt to identify and describe the key issues of intellectualization of Ukrainian society as a basis for further intellectual and innovative development has been made.
Keywords: society, management, resources, development, problem, intellectualization, intellect-using.

Ідентифікація проблем в сфері управління використанням інтелектуальних ресурсів об’єктом будь-якого рівня і масштабу є, без сумніву, складним завданням. Для його вирішення слід виділити і назвати основні проблеми, систематизувати їх зв'язки, взаємовпливи і взаємозалежність з метою виділення насправді ключових, критично важливих для українського суспільства проблем, які вимагають глибинних і корінних, а не ситуаційних, кризових, термінових і поверхневих рішень
Аналіз наукових публікацій, виступів представників духовної, наукової, культурної, політичної і бізнесової еліт [1, 2] демонструє «руйнування», «усунення», «відсторонення», «невизначеність», «втрату» українським суспільством інтелекту, «несприятливе суспільно-політичне і соціально-психологічне тло» для його існування тощо. Ці приклади слід вважати оцінками наслідків існування і дії в суспільстві факторів, які більшість експертів відносять прямо на карб діючої в державі системи управління, інтерпретуючи її як «неспроможну», «безініціативну», «слабку», «надмірно централізовану», «закриту», «непідконтрольну», «неефективну» «бюрократизовану», «корумповану», з «перекрученою свідомістю» і «функціональною неповноцінністю» владу [3, 4, 5, 6, 7].
Приведені оцінки говорять про існування чинників, неконтрольована дія яких обумовлює саме таке відношення до інтелекту і в суспільстві, і у владі. Саме ці чинники слід вважати тими, тривале ігнорування необхідності термінової ліквідації яких гальмує та обмежує використання наявних в розпорядженні суспільства інтелектуальних ресурсів.
В першому наближенні перелік ключових проблем у сфері інтелектокористування, виконаний автором в [8, с. 55], включив наступні чинники:
- відсутність державної політики використання інтелектуальних ресурсів;
- втрата і тривала відсутність в країні моди на інтелект;
- демотивація інтелектуальної активності населення;
- деінтелектуалізація суспільства і влади загалом, їх галузевих і регіональних складових зокрема;
- виникнення і розвиток інтелектофобії;
- відсутність політики інтелектуалізація влади і суспільства.
Деталізуємо та обґрунтуємо причини включення виділених проблем у вищенаведений перелік загроз процесу інтелектуалізації суспільства на шляху до економіки Знань.
Відсутність державної політики використання інтелектуальних ресурсів. Україна в період реалізації внутрішніх трансформаційних процесів зустрілась із комплексом складних проблем, які вимагали від влади неординарних, нетрадиційних і нестандартних рішень. Однак, такі рішення протягом тривалого часу були відсутніми. Автор статті «Принципи інтелектуальної політики» [9] дуже доречно акцентував увагу читачів на тому, що такі рішення «… неможливо знайти всередині старої, раціональної або розумної політики, яка керується інтересами» і, що для прийняття таких рішень необхідно новий тип політики – інтелектуальної, тобто такої, «… яка керується принципами» і «… повинна мати в своїй основі не раціональне пояснення, а інтелектуальне зусилля». В цьому зв’язку заслуговує на увагу і наступне ствердження автора: «Інтелектуальні зусилля в політиці здійснюються не тоді, коли виникає проблема, а завжди, кожного разу, коли приймається будь-яке рішення».
Практика ж свідчить, що на всіх рівнях управління у всіх сферах діяльності суспільства більшість рішень приймались і продовжують прийматися виключно на основі раціональності і прагматичності, на основі старого досвіду, який мінімізує потребу в інтелектуальних зусиллях і не мотивує тих, хто приймає рішення, до постійних інтелектуальних зусиль для пошуку нових принципів, нових підходів, нових процесів, нових технологій та інструментів управління соціумом. Тобто, в системі управління на всіх без виключення рівнях відсутня достатня кількість лідерів-інтелектуалів – людей, здатних до генерування масштабних інноваційних ідей і проектів на основі нового бачення і нових управлінських технологій, надихати і провадити за собою самими ж сформовані ефективні і результативні групи-команди.
Таким чином, відсутність достатнього числа лідерів-інтелектуалів, здатних проявляти інтелектуальні зусилля в практичному управлінні обумовлює відсутність інтелектуальної політики і в сфері управління належним використанням інтелектуальних (і не тільки) ресурсів держави, що реплікується і на всі інші рівні та сфери управління соціумом
Відсутність моди на інтелект. Вираз «мода на інтелект» вперше вжив нобелівський лауреат, академік Російської Академії Наук В. Гінзбург 08.12.2005 року в програмній статті «Пора формировать моду на интеллект». В цій статті автор, стурбований падінням інтересу молоді до творчої самореалізації, заявив: «… нужно и можно заново сформировать в обществе моду на интеллект» [10, с. 3]. Однак, в статті автор свідомо чи несвідомо уникнув пояснення причин того, чому ж в Росії інтелект став немодним. Думка автора про те, що причиною слід вважати втрату «…отечественной системой воспитания и образования … мотивационного потенциала» слушна тільки частково, так як не дає відповіді на причини зникнення інтелектомотивуючих чинників в самому соціумі. Розробка ж будь-яких програм, заходів і рекомендацій з повернення в суспільство «моди на інтелект», як це запропоновано в [11], без діагностики і ліквідації причин цього явища виглядає алогічно.
В Україні сьогодні інтелект є «не модним» і «не витребуваним» в зв’язку з певною деформованістю суспільного менталітету, спричиненого виникненням і дією нових мотивів поведінки людей в ринковому середовищі, що вимагає використання керівниками-лідерами адекватних мотиваційних технологій. Однак, згідно проведених під керівництвом автора досліджень [12, 13, 14], керівники не готові до їх масштабного використання. Не заперечуючи часткову слушність тези академіка РАН В. Гінзбурга про втрату освітньо-виховною системою її мотиваційного потенціалу, додамо тільки, що мотивація є функцією управління і, якщо вона не працює, то це є наслідком неналежних дій суб’єктів управління, спричинених знову ж таки відсутністю кваліфікованих лідерів з високими інтелектуальним потенціалом.
Демотивація інтелекту. Замість пошуків нових теорій і технологій мотивації людей на ефективне використання особистого інтелекту сьогодні слід констатувати масову інтелектуальну демотивацію. Факт відсутності мотивації із сторони держави, безпосереднього керівника сам по собі є дуже впливовим демотиваційним чинником, який діє на будь-якого члена суспільства чи будь-якої його частки уже тому, що мотиваційний простір заповнюється іншими поведінковими мотивами, іншими цінностями та інтересами, іншими цілями і пріоритетами. При цьому починають працювати мотиви влади, грошей, популярності, які приводять і до влади, і до грошей, і до популярності не інтелектуалів, а «какократію» - «владу поганих» - термін, введений Германом Обертом в 1976 році в брошурі «Kakokratie, der Weltfeind №1» («Какократія – всесвітня загроза №1») [15], в зв’язку з чим з’являється простір для проявів інтелектуальної бездуховності та аморальності, мотивуються поведінкові зразки пасивності, уникнення і пристосування. Інтелект проявляє пасивність, уникає конфліктів з владою, пристосовується до умов, створених «какократами». В результаті відбувається неконтрольований перерозподіл інтелектуалів між реальними, фіктивними і деструктивними продуктивними силами суспільства. Тому, основні причини демотивації інтелекту та подальших змін у поведінці його носіїв генеруються неадекватним інтелектокористуванням через відсутність лідерів-інтелектуалів, заміщених псевдо-лідерами – «какократами».
Деінтелектуалізація суспільства і влади. «Сьогодні вже очевидно, що деінтелектуалізація суспільства досягла небезпечної межі». Цими словами С. Дацюк [16, с. 181-211] загострив увагу на питаннях інтелектуальних трансформацій та інтелектуального розшарування суспільства та, спричиненої цим, його деінтелектуалізації. Природа цього процесу складна і багатовекторна. Розуміючи під вектором окремі цього процесу, можна вибудувати наступний комплекс основних векторів:
- падіння престижу інтелектуальної праці;
- перехід інтелектуалів у невластиві сфери діяльності;
- падіння якості освіти
- падіння якості науки;
- втеча інтелекту;
- моральне і фізичне вимирання інтелекту.
Дія цих складових спричиняє перерозподіл людей між категоріями продуктивних сил, який відбувається знову ж таки з причин неналежного інтелектокористування. Становище ускладнюється тим, що деінтелектуалізація суспільства формує дефіцит інтелекту і, відповідно, необхідних суспільству інтелектуальних продуктів. Це викликає необхідність заміщення останнього сурогатними різновидами інтелекту представників «какократії», які С. Дацюк в називає «ерзац-інтелектом», «квазі-інтелектом», «псевдо-інтелектом» і які видають неякісні інтелектуальні продукти – рішення із управління життєдіяльністю суспільства. В результаті цього «…від влади відходять інтелектуали, вони витісняються з неї різними способами. Натомість в неї ідуть дилетанти та профани, які перетворюють інтелектофобію на офіційну політику. Влада втрачає … здатність до управління та контролю за ситуацією» [16], а в суспільстві починає формуватися вороже ставлення як до «псевдо-інтелекту», так і до справжнього інтелекту, який програє в боротьбі з «какократами», проявляючи пасивність, уникаючи боротьби або, навіть, пристосовуючись до такого існування.
Отже, заперечувати тезу, що в основі деінтелектуалізації суспільства знову ж таки лежить незадовільне інтелектокристування, спричинене лідерами-інтелектофобами, можна тільки з позицій інтелектофобів
Інтелектофобія. «Інтелектофобія з’являється тоді, коли в процесі деінтелектуалізації на більшість місць прийняття рішень в країні – в бізнесі, економіці та політиці – приходять малоосвічені неінтелектуальні люди. Бажаючи зберегти ці місця, такі люди змушені перетворювати своїх більш інтелектуальних конкурентів на ворогів» [16]. Ця цитата абсолютно точно ілюструє дію і результат впливу «какократів» і «какократії» на стан українського суспільства.
Не погоджуючись з такою спрощеною інтерпретацією поділу суспільства на «інтелектуалів» та «інтелектофобів», слід віддати належне автору за те, що він публічно наголосив на існуванні проблеми деінтелектуалізації суспільства і виникнення інтелектофобії, а також сформулював причин їх виникнення (снобізм і замкненість, спричинення криз, втеча в бізнес, домінування в суспільстві цінностей споживання, переконання бізнесу в нездатності вітчизняних інтелектуалів генерувати якісні інтелектуальні продукти, традиції тощо) і наслідки (вмирає мислення і припиняється розвиток, вмирає філософія, наука, інтелектуальне середовище, інтелектуальна комунікація тощо). Основну ж небезпеку інтелектофобії автор розкрив в [16] чудовим перефразуванням відомого вислову: «… хто не годує власних інтелектуалів – годує чужих».
Проблема реінтелектуалізації українського суспільства була відчута, оцінена і сформульована ще у 2000 році авторським колективом під керівництвом проф. В. Врублевського потужної монографії «Україна: Інтелект нації на межі століть» [17]. Однак, за всі минулі роки наполегливі і обґрунтовані рекомендації авторів цієї праці (і багатьох інших) владою не було зроблено нічого! Це свідчить про те, що сьогодні слід не шукати «… нових способів відносин влади та інтелекту», як це пропонується в [16], а нарощувати присутність інтелекту у владі, тобто – інтелектуалізувати управління державою, регіонами, галузями, громадами, підприємствами, установами, організаціями і т..д.
Інтелектуалізація влади і суспільства. Цілком очевидно, що суспільство в стані активного реформування і розбудови всіх сфер життєдіяльності потребує від своїх членів набагато більших інтелектуальних зусиль та більшої кількості якісних інтелектуальних продуктів ніж зазвичай. Саме цим керуються численні вітчизняні наукові авторитети коли піднімають питання про необхідність інтелектуалізації українського суспільства як стратегічно важливого завдання з його «оздоровлення» [17, с. 183], необхідність інтелектуалізації економіки [18], освіти [19], праці [20] як вкрай необхідних кроків з мобілізації суспільного інтелекту на забезпечення інноваційного розвитку України [21, 22], термінового вироблення, прийняття і реалізації інтелектуально-інноваційної парадигми розвитку держави [21, 23], до практичного, а не віртуального формування в Україні економіки Знань [24, 25, 26].
В Україні інтелектуалізація суспільства, під якою в [17, с. 185] розуміють «… цілеспрямований процес радикального розширення масштабів і покращення використання знань (семантичної інформації), підвищення творчих можливостей соціальних систем усіх видів і рівнів, створення соціальних і технологічних передумов для найліпшого використання інтелекту кожної особистості й сукупного інтелекту, …», повинна мати більш радикальніший характер ніж пропозиція російських вчених щодо «повернення моди на інтелект». Проект інтелектуалізації нації, який свого часу отримав назву "Доктрина Кравчука" [17, с. 497], включав низку взаємопов'язаних програм піднесення науки, освіти та культури з необхідним економічним, фінансовим та політичним обґрунтуванням. Однак, задекларована цією доктриною і підтримана багатьма знаними представниками вітчизняної наукової, господарської і політичної еліт ціль, залишилась тільки благим наміром і не змогла «струснути ноосферу України», як це пропонував зробити в [4] Ю. Полунєєв, відзначаючи що якість управління є найважливішою умовою забезпечення конкурентоспроможності України.
Хоча останнім часом владою започатковані достатньо значимі реформаторські програми з інноватизації нашого буття, зауважу, що ні доктрини, ні декларації і програми чергових урядів, ні політичні і рекламні кампанії про розвиток знаннєвомісткої економіки, про підтримку науки, освіти, винахідницького і раціоналізаторського руху тощо, сьогодні не в стані переконати пересічного українця, працівників інтелектуальних сфер діяльності, які добре бачить як «високо» ціниться інтелектуальна праця, як «залучаються» у виробництво вітчизняні винаходи і технології, яким «попитом» користується і як «використовується» інтелектуальна продукція вітчизняних науковців і наукових колективів, яка частина державного бюджету виділяється щорічно на їх генерування, впровадження і комерціалізацію.
Тому цілком очевидним є висновок про те, що для реального формування економіки Знань в Україні є необхідною пріоритетна інтелектуалізація менеджменту, що новітню економіку не можуть будувати і розвивати навіть ті управлінці, які мають великий досвід традиційних технологій і технік менеджменту, не говорячи уже про «малоосвічених неінтелектуальних людей», «дилетантів» і «профанів». Тому, ми знову повертаємось до необхідності удосконалення якості управління, що є неможливим без удосконалення і трансформування самих управлінців, їх цілей і завдань, духовності і моральності, життєвих цінностей і переконань, вмінь і навиків, концептуальності і стратегічності мислення і, зрештою, інтелектуальності.
Тому, узагальнюючи причинно-наслідкові зв’язки за кожною із розглянутих вище складових переліку ключових проблем належного і ефективного використання інтелектуальних ресурсів держави та всіх типів приналежних до неї соціально-економічних підсистем, приходимо до висновку про існування наступних критично значимих причин системного характеру:
1. Низький рівень вмотивованості населення України до активного використання притаманного йому інтелектуального потенціалу – одного із найбільш значних складових людського та інтелектуального потенціалу бувшого СРСР, спричинений дуже українським чинником, який професор Ю. Канигін в роботі [27, с. 279] сформулював наступним чином: «Недоліки нашого менталітету заважають «шляху нагору» найдостойнішим, талановитим людям. ... Зазвичай найталановитіші люди – беззахисні, через надмірну делікатність неспроможні протистояти нахрапистому, безсоромному «інтелектуалу»».
2. Високий рівень деінтелектуалізації кадрового наповнення системи і підсистем управління життєдіяльністю українського соціуму у всіх без виключення сферах його активності, спричинений дефіцитом і неконтрольованим витісненням з останніх лідерів-інтелектуалів та наповненням псевдо-лідерами (неінтелектуалами, дилетантами, какократами, інтелектофобами, каліфіми - на час тощо) які не володіють необхідними знаннями, вміннями та навиками управління людськими ресурсами оновленого, демократизованого суспільства і постіндустріальної, знаннєвомісткої ринкової економіки.
3. Тривала відсутність загальнонаціональних стратегічних орієнтирів, цілей, завдань і критеріїв успішного соціально-економічного розвитку як дієвого мотиватора інтеграції українського суспільства і всіх його інституцій привела до того, що інституції контролю за «соціальною циркуляцією» [28] або взагалі перестали виконувати свої функції, або їх робота, оцінки і критерії деформовані настільки, що система жорсткого конкурсного (якщо хочете конкурентного) добору «найдостойніших, талановитих» для всіх рівнів ієрархічної системи управління прийняла до використання критерії і оцінки «какократії».
Таким чином, ідентифіковані вище проблеми, які заважають динамічній інтелектуалізації та інтелектуально-інноваційному розвитку українського суспільства, вимагають розробки і реалізації стратегії їх комплексного вирішення і ліквідації негативних наслідків їх впливу. При цьому, в існуючих умовах очевидність домінуючого впливу інтелекту управлінської складової людських ресурсів на результати їх діяльності і соціально-економічний стан є незаперечною. Тому цілком доцільним виглядає необхідність подальших досліджень вітчизняної системи управління і управлінського корпусу щодо їх здатності ефективно управляти сучасними демократизованими та інтелектуалізованими спільнотами і колективами з тим, щоб Україна вийшла «… на визнання ролі інтелектуалів, відкрито, публічно і державно» [29], а члени цих спільнот і колективів отримали можливість ефективно використовувати свій інтелектуальний потенціал для досягнення власного добробуту і бажаного соціального статусу через забезпечення особистої соціальної та економічної корисності суспільству – основної умови його процвітання в епоху інтелектуальної економіки.


Література:

  • 1. Національна еліта та інтелектуальний потенціал України: тези доповідей Міжнародної наукової конференції (Україна, Львів, 18-20 квітня, 1996 р.). – Львів: МЦОНК, 1996. – 312 с.
  • 2. Матеріали інтелектуального форуму України (м. Київ, 27 лютого 2003 року). – Київ: ЛОГОС, 2003. С. 31 - 34.
  • 3. Посилення співпраці між Україною та ЄС щодо утвердження верховенства права в Україні. Аналітична доповідь та рекомендації / Колектив авторів. Під заг. редакцією І. Солоненко. – Київ: Вид-во “К.І.С.”. – 2006. - 159 с.
  • 4. Полунєєв Ю. Agnitio est prosperitas: від економіки товару до економіки знання / Ю. Полунєєв // «Дзеркало тижня», № 19 (547), 21-27 травня 2005 р.
  • 5. Сунгуровський М. Діагноз – «Стратегічна недостатність» / М. Сунгурогвський // [Електронний ресурс] Universum.ua . – Режим доступу : http://www. Universum.org.ua/journal/2002/sungur_7
  • 6. Загоруйко Ю. Теряем даже то, чего не имеем / Ю. Загоруйко // «Зеркало недели», №38 (617), 7-13 октября 2006 г.
  • 7. Панцир С. І. Низький інтелектуальний рівень державних рішень – треальна загроза для України / С. І. Панцир // [Електронний ресурс] ДИАЛОГ.UA. – Режим доступу : http://dialogs.org.ua/archive.php
  • 8. Петренко В. П. Інтелектуальні ресурси соціально-економічних систем: аспекти інноваційного управління. Монографія / В. П. Петренко. – Івано-Франківськ: ПП Курилюк В. Д., 2009. – 196 с.
  • 9. Дацюк С. Принципи інтелектуальної політики. // [Електронний ресурс] «ДЕНЬ», 20 жовтня 2007. – Режим доступу : http://www.uis.riev.ua/-other/day\principle-intellectual-policy-u.htm
  • 10. Гинзбург В. Пора формировать моду на интеллект / В. Гинзбург // [Електронний ресурс] «Парламентская газета», 8 декабря 2005 года. – Режим доступу : http://www.ras.ru/digest/showdnews
  • 11. Плетнер Ю. Д., Ламажаа Ч. К. Как создавать моду на интеллект? / Ю. Д. Плетнер, Ч. К. Ламажаа // [Електронний ресурс] PRОСВЕЩЕНИЕ-XXI, март 2007. – Режим доступу : http://www.pro-21.ru/?mode=print&id=1372
  • 12. Табахарнюк М. О., Петренко В. П. До оцінки стану і досвіду використання сучасних мотиваційних технологій керівниками українських підприємств та організацій // Регіональна економіка. 2001. - №3. – С.100-107.
  • 13. Табахарнюк М. О., Ревтюк Є. А., Петренко В. П. Про використання системного підходу до опису процесів мотивації // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Проблеми управління інноваційною діяльністю (Збірник наукових праць). Випуск 4 (ХХХV) НАН України. Інститут регіональних досліджень. – Львів: 2002. - С.118-131.
  • 14. Табахарнюк М. О., Петренко В. П. Модель мотиваційного простору організаційного утворення як основа розробки стратегії мотивації її персоналу // Науковий вісник Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. - №2(3). – 2002. – С. 100-106.
  • 15. Раушенбах Б. В. Герман Оберт (1894-1989). – М.: Наука, 1993. – 189 с., ил.
  • 16. Дацюк С. Інтелектуальна політика / С. Дацюк. – Львів: КСК «Гардарика», 2010. – 467 с.
  • 17. Україна: Інтелект нації на межі століть. Кол. монографія / Керівник авторського колективу В. К. Врублевський. — К.: Інформаційно-видавничий центр "Інтелект", 2000. - 516 с.
  • 18. Ажажа, М. А. Інтелектуалізація економіки: інноваційний і людський потенціал в умовах глобалізації / М. А. Ажажа // Проблеми економіки та управління, №628. – Л. : Вид-во Нац. ун-ту «Львів. Політехніка», 2008. - С. 11-17.
  • 19. Базилевич В. Інтелектуалізація та індивідуалізація – основа формування класичної університетської освіти в галузі економіки та управління в контексті болонського процесу / В Базилевич // [Електронний ресурс] Наукова бібліотека. Українська інженерно-педагогічна академія. - Режим доступу : http://www.library.uipa.kharkov.ua
  • 20. Тельнов А. С. Інтелектуалізація праці у концепції постіндустріального суспільства /А. С. Тельнов, В. В. Гончарук // Вісник Хмельницького національного університету. - №1. – 2009. – 239-245.
  • 21. Інноваційна стратегія українських реформ / Гальчинський А. С., Геєць В. М., Кінах А. К., Семиноженко В. П. – К.: «Знання України», 2002. – 336 с.
  • 22. Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 р. р. «Шляхом європейської інтеграції» / Авт. кол.: А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін.; Нац. ін-т стратег. досліджень, Ін-т екон. прогнозування НАН України, М-во економіки та з питань європ. інтегр. України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с.
  • 23. Вовканич С. Інформаційна парадигма регіональних суспільних систем інноваційного типу / С. Вовканич, Л. Семів – Львів: ІРД НАН України, 2005. – 100 с.
  • 24. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / Під заг ред.. А. С. Гальчинського, С. В. Льовочкіна, В. П. Семиноженка. – К.: Нац. ін-т стратег. досліджень, 2004. – 129 с.
  • 25. Економіка знань та її перспективи для України /За ред. акад. НАН України В. М. Геєця. – К.: Ін-т екон. прогнозув., 2005. – 168 с.
  • 26. Україна у вимірі економіки знань / За ред. акад. НАНУ В. М. Геєця. – К.: «Основа», 2006. – 592 с.
  • 27. Канигін Ю. М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: [роман-ессе] / Юрій Михайлович Канигін – К.: Україна, 1997. – 325 с.
  • 28. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество / Сорокин П. А.; [общ. ред. сост. и предисл. А. Ю. Соломонова : пер. с англ.] – М.: Политиздат. - 1992. – 543 с.
  • 29. Бистрицький Є. Україна колись вийде на визнання ролі інтелектуалів, відкрито, публічно і державно / Є. Бистрицький // NВ! Новий вибір. – 2008. - №37. – С. 4 – 5.
8
Ваша оценка: Нет Средняя: 8 (3 голоса)
Партнеры
 
 
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
image
Would you like to know all the news about GISAP project and be up to date of all news from GISAP? Register for free news right now and you will be receiving them on your e-mail right away as soon as they are published on GISAP portal.